Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

Історія протестантського руху в Польщі і в Литві має за собою доволі показну наукову літературу, головно польську. Але історики, пишучи про сей рух, дуже часто трактували його з свого власного релігійного штандпункту: отже інакше дивились на нього й оцінювали його значіння історики-католики, інакше протестанти. Але не бракує й праць справді безсторонніх, які обєктивно змальовують реформаційні течії в Польщі (наприклад, давня вже праця В. Закшевського «Powstanie i wzróst reformacji w Polsce» 1870). Існує цілий ряд розвідок про реформацію в Польщі також російських учених (Н. Любович, І. Малишевський, П. Жукович та инші) і німецьких. Але вони майже не виріжняли проявів реформації на Україні з загального протестантського руху в Польщі. Спеціяльно про реформацію на наших землях писав Ор. Левицький (Социніанство въ ПольщЂ и Западной Руси, 1882). Грушевський в своїй «Історії України-Руси» т. IV, і в своїй «Історії української літератури», т. V, заперечував особливе поширення протестанства на Україні, знаходячи, що воно далеко більше було поширене на Білій Руси, а звідти вже його відгуки чи рефлекси, як він каже, долітали й на Україну. Але зложений ним самим реєстр протестантських громад показує, що протягом другої половини XVI і першої половини XVII століття понад 110 таких громад існувало в Галичині, Холмщйні, на Поділлі, Волині, Берестейщині, а крім того ще кілька громад на Київщині. Правда, адептами нової віри являлись майже виключно представники вищих класів — пани й шляхта — в широких масах протестантська наука коріння у нас не пустила.

Реформаційний рух в Польщі виявився спочатку в 1520-30 роках в лютеранській формі, головно серед міщанства, але був зустрінутий дуже суворими репресіями. Та він скоро укріпився в східній Прусії, яка стала протестантською країною, і в той час, як у Кракові палили людей на вогні за єресь, у Кенігсберзі повстав 1544 р. лютеранський університет, який мав певне значіння й для польсько-литовських областей. Вже в половині XVI в. проповідь протестантизму починає робити великі успіхи серед польсько-литовської шляхти, діти якої вчились в закордонних університетах. Відомо, наприклад, що у Вітенберзі, осередку лютеранської пропаганди, в 1530-х роках вчились студенти Poloni, Rutheni, або такі, що подавали про себе, що вони явились ex Russia, отже це були українці та білоруси. З шляхтою католицькій церкві й уряду стало тяжче давати собі раду. Король Жигимонт-Август II (1548-1572), вихований в оточенні прихильників нових ідей (його мати була італійська принцеса Бона Сфорца), ставився до реформаційного руху толерантно. Багато значних магнатів (наприклад, Радивили) навернулось на кальвінізм або лютеранство й стало могучими покровителями нової віри. В самім краківськім університеті появились професори протестанти. В 1548 році явились у Польщі вигнані з Чехії й Австрії «чеські брати» й відродили спомини про гуситство.

Спеціяльно на Україні ґрунт для поширення реформаційних ідей був до певної міри підготований ще в другій половині XV століття через вплив раціоналістичної секти так званих «зжидовілих», яка створила на українській мові доволі значну літературу (перекладну). Ця секта, як відомо, мала своїх прихильників і на Московщині, але там вона була дуже скоро знищена. З реформаційних течій поширилася на Україні головно аріянська або антитринітарська, відома також під назвою социніянства від імени її провідника Фавста Социна. На Волині прихильниками социніянства була головно середня шляхта, із значніших українських родів до нього пристали тільки Гойські, Чапличі, Сенюти, Неміричі, князі Пронські. В Киселині на західній Волині один час існувала аріянська академія.

Протестантський рух, як уже було підкреслено мною, не захопив ширших верств українського суспільства: він відштовхував консервативні українські круги, які в своїй православній вірі і старій церковній організації бачили ознаку своєї народности. Багатьох він відштовхував своєю хаотичністю, а його різка критика церкви, маючи на увазі спеціяльно церкву римо-католицьку, менше промовляла до свідомости православних, які мали в своїй церкві зовсім відмінні порядки.

Протестантизм приніс з собою ідею перекладу св. Письма на народню мову. Але треба сказати, що перші спроби видання церковних книг мовою народньою були зроблені білорусом доктором Францем Скориною (в Празі в 1517-19 рр.) незалежно від протестантських впливів. Одинокий, хто старався ширити друком кальвінські ідеї білоруською мовою, був Симеон Будний, автор протестантського катехізису в р. 1562. Здебільшого протестантська наука, являючись на Україну в чужій, польсько-німецькій формі, не сприяла розбудженню якогось національного почуття й тому треба згодитись з Грушевським, що «в організації нововірських громад, в переході на протестанство чи аріянство православних панів, ми мусимо бачити один з проявів піддання української суспільности, українських панів новій польській культурі, яка дає себе знати в останній чверті XVI віку, а не самостійний прояв культурної еволюції української суспільности».

Одначе реформаційний рух зробив таки своє діло в підготовленні українського культурно-національного відродження: він розворушив думку української суспільности. Як каже той же Грушевський, «в атмосфері неустанної релігійної полеміки, з котрою спліталися питання про прерогативи державної влади, про законність та її джерела, про право індивідуального самоозначення, соборности, єрархії, традиції, ні одна скільки небудь інтелігентна й жива людина не могла зіставатись індиферентною. Відлітав безповоротно віками вихований безоглядний послух, консерватизм, як догмат руського життя, що «не подобает переступати преділов старих, яже положили отцове наші» ... Не могли минати без вражіння методи дискусії, сміливий критицизм і навіть нерозбірчивість в поборюванні ідейного противника, вироблена в цих гарячих, повних пориву й захоплення часах». Це все дуже придалося, коли довелося обороняти православну віру від натиску латинства в кінці XVI століття.

Супроти зовнішнього блиску польської культури в XVI віці, супроти тої ідейної боротьби, яка хвилювала польське суспільство, супроти буйного політичного життя польської шляхти, старі форми свого українського життя, консервативні й часом архаїчні в глибині київських і волинських пущ, або в степах Брацлавщини й Наддніпрянщини, здавалися українському панству чимсь відсталим і старомодним. А щоденні зустрічі в практичній сфері суду, адміністрації, при дворі часом дуже дошкульно давали відчути «провінціяльний» характер того життя. Отже само собою бувало, що українське панство й заможніша шляхта дуже легко піддавалась польським впливам і, може, непомітно для самих себе польщились, переймали польську мову, польські звичаї. Правда, і серед українського й білоруського панства траплялись люде, які свідомо піддержували руську просвіту і разом з нею й інтереси православної церкви, були меценатами піонерів українського друкарства й діячів українського письменства, але вони скоріше були виїмками, ніж явищем типовим. Такими були: Григорій Ходкевич, гетьман литовський, що у своїм маєтку Заблудові дав у 1568 р. притулок вигнаним з Москви друкарям Івану Федорову й Петру Мстиславцю; князь Юрій Слуцький, що в 1560-х роках заложив був