Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

Нарис історії України в 2-х томах. Том ІІ

(Від половини XVII століття).

1966

Видавництво «ДНІПРОВА ХВИЛЯ» — Мюнхен

«ГЛОБУС» КИЇВ 1992

ББК 63.3 (2 Ук)

     Д 69

Репринтне видання 

Передрук з першого видання, що вийшло в УНІ у Варшаві 1933 року

Перше видання зредагував проф. Роман Смаль-Стоцький.

ISBN 5-7707-1420-4 (укр.) (т. 2)

ISBN 5-7707-1694-0 (укр.)

Розділ 1

...

Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького. Підготовка повстання. Перші успіхи. Кампанія 1649 року й Зборівський трактат.

Весною 1648 року вибухло на Україні під проводом Богдана Хмельницького грізне повстання, яке в своїх наслідках основно змінило політичні відносини на сході Европи і в діях українського народу зробилося моментом переломового значіння.

Доба, звязана з діяльністю Хмельницького й охрещена його іменем «Хмельниччина», порівнюючи з іншими моментами української історії, дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. Зробивши переворот у політичних відносинах на сході Европи і залишивши глибокий слід у житті України, Польщі й Москви, вона вже в XVII столітті викликала появу численної літератури історичних записок, мемуарів, політичних памфлетів і навіть віршованих творів, — особливо багато було написано того всього у Польщі. Українські козацькі літописці: «Самовидець», Величко, Грабянка, а за ними й автори пізніших хронік та компіляцій XVIII в. аж до «Исторіи Русовъ» і далі, вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать. Відповідно до того вони присвятили їй особливу увагу і старалися змалювати з як найбільшою докладністю. В кінці XVIII ст. почалися й спроби наукового дослідження Хмельниччини: за першу таку спробу вважають працю німецького історика Йогана Енґеля „Geschichte der Ukraine» (1796), який використав майже всі друковані польські та інші джерела і мав також один український літопис. Та проте дійсне наукове дослідження історичної діяльности Богдана Хмельницького було переведено лише протягом XIX ст., в міру того, як опубліковувались або взагалі робилися доступними документальні джерела: дипльоматичні й взагалі урядові акти, офіційне та приватне листування. В 1822 р. Бантиш-Каменський видав свою «Исторію Малой Россіи», оперту головно на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького присвячено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі. З далеко живіше написаної й зогрітої українським патріотизмом історії Ол. Мартоса опубліковано було всього два уривки, саме з історії Хмельниччини (1822-23). «Исторія Малороссіи» Мик. Марковича (1842), основана головно на «Исторіи Русовъ» і теж у патріотичному українському дусі складена, не принесла в порівнянні з Енґелем і Бантишем-Каменським нічого нового з фактичного погляду. В 1857 році появилася монографія Мик. Костомарова «Богданъ Хмельницкій», написана переважно на основі польських друкованих джерел і народніх українських пісень, які автор уважав за джерело не меншої ваги, ніж літописи й документи, бо вони показували, як сам народ дивився на історичні події і як їх оцінював. Книга Костомарова, дуже талановито й мистецьки написана, припала до смаку української публіки, відповідаючи її народньо-романтичним настроям, і здобула собі велику популярність. Одначе наукова критика в особі М. Максимовича («Письма о Б. Хмельницкомъ», 1859-60) вже тоді зазначила багато фактичних неточностей і не досить критичне відношення автора до своїх джерел. Костомарів пізніше переробив свою монографію, значно очистивши її від лєґендарних прикрас і використавши новий актовий матеріял, але все ж таки й останнє авторове видання (в 3 томах, 1884 р.) залишилося скоріше епічним оповіданням про великий народній рух половини XVII століття та про його героя, ніж строго науковим твором. Дехто з новіших українських істориків уважає монографію Костомарова просто за історичний роман.

Трохи пізніше від Костомарова виступив із працями про Хмельниччину П. Куліш, який підійшов до неї з зовсім іншими поглядами, ніж Костомаров: стоячи під впливом польських джерел і польської історіографії і сам уважаючи козаччину взагалі за негативне явище, за «пустоцвіт» у нашій історії, Куліш старався представити Б. Хмельницького, як руїнника, який даремно залив Україну кровю й знищив у ній «діло європейської цивілізації». Спочатку в окремих статтях і популярних нарисах, а пізніше в тритомовій «Исторіи отпаденія Малороссіи отъ Польши» (1888-89) Куліш виклав свій різко негативний погляд на Хмельниччину, погляд, що був опертий не стільки на широкому вивченні джерел, як на однобічному й тенденційному розумінні нашого минулого. Одначе «Исторія отпаденія» не зробила того вражіння, як, наприклад, Кулішева ж таки «Исторія возсоединенія Руси» (1873-77), й українська історіоґрафія прийняла її лише як історичний памфлет.

Розвиток опозиційних настроїв серед свідомої національно частини українського громадянства в останніх десятиліттях XIX віку, в зв'язку з постійним підкреслюванням з боку офіційних і русофільських кругів ролі Богдана Хмельницького як «возсоединителя» Руси (саме в 1888 році поставлено Хмельницькому памятник у Київі в імені «єдиної-неділимої Росії») — не міг сприяти популярності Хмельницького й заохочувати до студій над його добою. М. Грушевський справедливо зазначив факт, що, наприклад, одинокий український історичний журнал «Кіевская Старина» за всі 25 років свого існування приніс мінімальне число статтей і матеріялів про Хмельниччину. До цього можна додати, що й те, що було надруковане, належало здебільшого не українським авторам.

Лише в самім кінці XIX століття, з нагоди 250 ліття повстання Хмельницького (в 1898 році), оживилися студії над Хмельниччиною, й історики звернули увагу на позитивні сторони діяльности «козацького батька». Початок поклав нарис М. Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» (1898), потім пішли розвідки Ст. Томашівського про народні рухи в Галичині в 1648 році (1898), М. Кордуби: «Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р.» (1907), «Проба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею» (1908), «Боротьба за польський престол по смерті Володислава IV» (1911) та інші праці.

В 1912 році появилися монографії молодого тоді історика Вячеслава Липинського про Станислава-Михайла Кричевського й про участь української шляхти в повстанні Хмельницького, видані разом з меншими його працями у великій збірці „Z dziejуv Ukrainy». Вони зробили справжню епоху в студіях над Хмельниччиною. Липинський дав загальний огляд політики Хмельницького, зясував послідовні її етапи від козацького автономізму до будови самостійної української держави, яскраво підкреслюючи її державницькі змагання. На основі величезного дослідженого ним архівного матеріялу він зясував визначну участь у державному будівництві Хмельницького української шляхти, з якої вийшли майже всі його важніші співробітники. Звертаючи увагу на творчі, конструктивні моменти в діяльності Хмельницького, Липинський вияснив увесь розмах його міжнародньої політики й широту політичних плянів. У