Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

ще так недавно потрясали цілим життям Річи Посполитої, особливо на її українських та білоруських землях, тепер майже затихли після компромісу 1632 року. Над усім цим принадним образом спокійного й забезпеченого життя панувала золота шляхетська свобода й цвіло буйне політичне життя. Але цей, здавалось, такий блискучий стан держави ховав у собі внутрішні укриті хвороби, які непомітно, але безупинно підточували державний організм. Спостережливі чужинці, які придивлялись уважно до життя в Польщі, помічали, що ця величезна й така назверх сильна держава мала в собі багато небезпечних внутрішніх болячок. Вони помічали, наприклад, що золота шляхетська свобода, яка створила для Польщі славу одної з найвільніших у світі держав, спиралася на повному безправстві й пониженні робочих мас; що поруч із необмеженою свободою шляхти — міщанство ниділо, позбавлене участи в політичному житті й обмежене в своєму економічному розвитку. В державі процвітав парляментаризм, але поруч із ним впадала в очі повна безсилість виконавчої влади; фактично панувало право сильного. Королівська влада була зовсім обмежена, і все в державі вирішувала правляча й пануюча шляхетська верства. Але ця верства явно вже хилилася до упадку. Вона позбулася помалу колишнього лицарського войовничого духа, переймалася пацифізмом, тратила свою колишню активність, виявляючи її хіба що в обороні своїх привілеїв від дійсних або уявлених зазіхань з боку королівської влади. В сфері освіти і взагалі духового життя все більший вплив здобували єзуїти й виховували по своїх численних школах молоде покоління шляхти в дусі релігійної виключности й нетолеранції. Не зважаючи на проголошений в 1632 році мир, підготовлявся новий наступ проти протестантів і православних і наростав новий вибух релігійних пристрастей.

В цей час на польському престолі сидів король Володислав IV, син короля Жиґимонта III Вази. Особисто це була дуже симпатична постать. Володислав був щирий польський патріот, хоч і не міг ніяк забути свого втраченого шведського престолу. Він був гуманний і толерантний, любив військове діло і любив воювати. Свою молодість він провів у бурхливих пригодах шведської та московської війни. Володислав був прихильний до козаків, яких цінив за хоробрість і відвагу, відомі йому на ділі.

Войовничий король носився з плянами війни проти турків у коаліції з іншими христіянськими державами. В цих плянах піддержувало Володислава правительство Венеційської республіки, для якої боротьба з турками була насущним питанням життя. На стороні короля був і державний канцлер Юрій Оссолінський. Знаючи, що шляхта не хоче ніякої війни і що сойм не згодиться ухвалити коштів на військо, король рішив провадити справу потай і, спровокувавши самих турків на військову акцію, поставити сойм перед довершеним фактом. У 1646 році в довірочному гуртку біля короля виник проект ужити для викликання війни козаків. Вони мали б виступити на морі і своїм походом примусити турків почати війну. Весною 1646 року прибула до Варшави козацька делегація: військові осаули Іван Барабаш і Іляш Караїмович та сотники Нестеренко й Богдан Хмельницький. Вони мали таємні наради з відпоручниками короля. Сам король прийняв козаків потай уночі, дав їм грошей, прапор, грамоту на побільшення реєстру до 12.000 й велів бути готовими до морського походу. Покищо цілу справу козаки мали тримати в як найбільшій таємниці.

В той самий час король на свої власні кошти почав вербувати наємне військо, і вже влітку 1646 року того війська було зібрано коло Львова 16.000 людей. Але вся справа розбилася через рішучий опір сойму. Дехто з панів, викривши участь канцлера в королівських проектах, зробив на нього натиск, і Оссолінський зрадив королівські пляни. Сойм, який зібрався в жовтні 1646 року, зажадав негайного розпусту навербованого війська. Всі королівські пляни й проекти розлетілися як дим. У 1647 році король стратив свого одинокого малого сина, і це було для нього остаточним ударом. Він утратив інтерес до своїх войовничих плянів, скорився перед домаганням сойму, і небезпека турецької війни була зліквідована.

Як каже один із новіших польських істориків, «брак зрозуміння й почуття сильної монархічної влади у шляхетського загалу й вельмож-оліґархів, перебільшене поняття про громадські свободи, самолюбство й самоволя магнатів, надмірна прихильність до миру, брак політичної виробленосте й ширшого погляду на справи Річи Посполитої, а також короткозорість не могли жадним способом бути підложжям для зреалізувати плянів, які вимагали скоординованого зусилля цілого шляхетського загалу».

*

Але цей епізод із турецькими плянами Володислава мав інші наслідки. Він знайшов глибокий відгук серед української козаччини. Вже й раніше, виступаючи проти уряду та проти панів, козаки заховували глибоку льояльність супроти королівської особи. Тепер ця прихильність до короля ще побільшилась: короля в козацьких кругах стали вважати немов за спільника проти магнатів і шляхти. Одержані від Володислава грамоти й клейноди зберігала козацька старшина в великій таємниці, немов запоруку королівських симпатій до козаччини, симпатій, які надавали козацьким змаганням неначебто легальну санкцію. Конспірації короля з козаками, замість викликати турецьку війну, прискорили вибух козацького повстання проти маґнатсько-шляхетського режіму в Річі Посполитій.

Новий козацький рух, який наростав непомітно, серед загального, здавалося, спокою, мав свої коріння насамперед у незадоволенні козацької маси з режиму, заведеного після погрому козаччини в 1638 році. Призначені для реєстрових козаків замісць виборної старшини полковники зпоміж шляхти держали козаків в залізних руках.

За порядком доглядала залога Кодака, складена з німецьких жовнірів, котрих, як каже один польський історик, усі зненавиділи за їх здирства. На самій Січі стояла залога з реєстровців і жовнірів. Ні одна козацька чайка не могла просмикнутися в Чорне море. Козаків, невзятих до реєстру (т. зв. «випищиків»), обертали в хлопів. Кругом виростали фільварки й замки магнатів і «королевят» Вишневецьких, Потоцьких, Конецпольських, Каліновських, а поруч із цим старости й державці королівщин відбирали в козаків, що мешкали по тих маєтках, хутори, левади, луки, млини й стави, вимагали чиншів, десятин, усяких данин і податків, відбирали в козаків польову здобич, гнали козаків та їх жінок до роботизни. Це ширило серед козаків глибоке незадоволення.

Хоч селянська людність на козацькій Україні жила в більших достатках, як деінде на українських землях Річи Посполитої, й сама панщина була тут не така важка, але власне саме тут, серед багатих степових просторів, у сусідстві з козаччиною, селяни були особливо вражливі на всякі, навіть дрібні утиски й причепки. Особливо дошкуляла й дратувала експлуатація з боку жидів, які стали невідмінними посередниками й помічниками в панському господарстві. Як орендарі маєтків, млинів, винокурень, шинків, річних перевозів, вони вигадували все нові податки й оплати, все нові способи визиску селянського майна й праці. Не малою причиною незадоволення народніх мас були й ріжні насильства з боку