Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

рухом наблизився до границь Галичини і обложив першу армію в укріпленому таборі під Збаражем. Залишивши тут частину своїх сил, він рушив із головними своїми силами й з татарами назустріч королеві, щоб не допустити злуки обох ворожих армій. Для оборони України з півночі був висланий окремий корпус під проводом полковника Кричевського. Кричевський дав бій литовській армії коло містечка Лоєва над Дніпром. Цей бій козаки програли, й сам хоробрий Кричевський поляг у ньому головою, але й литовська армія понесла такі сильні втрати й була так ослаблена, що мусіла відступити і вже до кінця кампанії залишалася пасивною.

В половині серпня Хмельницький непомітно наблизився до королівської армії під Зборовом і оточив її з усіх боків. Несподіваним наступом він відтягнув підчас переправи через річку Стрипу частину польської армії від головних її сил і цілком її знищив. На другий день розпочався ґенеральний бій, який прийняв дуже некорисний для польської сторони зворот і грозив закінчитися неминучою капітуляцією короля з усією його армією. Але в найкритичніший момент канцлерові Оссолінському, який перебував у таборі короля, вдалося навязати зносини з ханом Іслам-Ґіреєм і щедрими подарунками та обіцянками схилити його на бік миру. В інтереси татар не входило, щоб одна з ворогуючих сторін взяла рішуче гору, і цим пояснюється легкість, з якою хан зрадив своїх союзників у рішаючу хвилину. Під загрозою, що татари звернуться проти його, Хмельницький був змушений припинити бій і теж приступити до переговорів. Тут же на полі битви заключена мирова умова, звісна в історії під іменем Зборівського трактату. Хан робив пресію на Хмельницького в часі переговорів і примусив його значно зменшити свої домагання.

Зборівський трактат із дня 18 серпня 1649 року не відповідав фактичному успіхові козацької зброї, ані тим широким надіям, які мали народні українські маси, що з таким одушевленням вступили в цю війну. Головні пункти умови були такі: козацького війська мало бути 40.000 і воно мало мешкати на території воєвідств Київського, Брацлавського й Чернігівського, при чому ця територія перебувала під управою козацького гетьмана й на ній не могло стояти коронне військо. На цій території всі уряди мали надаватися тільки шляхтичам православної віри. Жиди й єзуїти не мали права мешкати в цій області. Київський митрополит діставав місце в польському сенаті. Мала бути проголошена загальна амнестія, а крім того ще спеціяльна амнестія для шляхти, яка була прилучилася до козацького повстання. Всі ці умови мали бути потверджені на найближчому соймі.

Аналізуючи ці умови, доводиться прийти до висновку, що на підставі Зборівського трактату в межах польської держави утворювалася автономна область у границях теперішніх Київщини, Чернігівщини, Полтавщини й частини Поділля, та Волині. Ця область знаходилася під управою козацького гетьмана й мала своє власне військо. В межах цієї области православна віра діставала всі права нарівні з пануючою в державі римо-католицькою вірою. Але позатим залишався ввесь давній суспільний устрій: поза 40.000 реєстрових козаків уся маса українського селянства мусіла знову вертатися в становище панських підданих і відбувати панщину. Королівська адміністрація мала повернутися на свої давні місця так само, як і пани поверталися до своїх маєтків. Все це грозило таким вибухом незадоволення широких народніх мас, що сам гетьман мусів переховувати зборівські умови в таємниці й прохати польську сторону, щоб вона по змозі здержувалася і не поспішала з реставрацією колишніх порядків. Одначе це не могло перешкодити тому, що страшенне розчарування й незадоволення гетьманом обхопило широкі селянські маси. Це незадоволення збільшувалося ще через те, що татари, вертаючися на Крим, масами захоплювали по дорозі українське населення в полон і палили села. Народ проклинав Хмельницького, вважаючи його за винуватця свого нещастя.

Замість поновного увільнення цілого українського народу й створення своєї власної держави доводилося формально задовольнятися ніби національно-територіяльною автономією, і то властиво для самої тільки козацької верстви. Що таке становище не могло задовольнити керманичів української політики з гетьманом на чолі, це було ясно само собою, й тому нема нічого дивного, що Хмельницький дивився на Зборівську умову лиш як на тимчасову й старався фактично творити нову державну організацію на території козацької України, не зважаючи на формальні умови. Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародньому полі для скріплення свого становища.

З своєї столиці Чигирину він провадив зносини з Москвою, Туреччиною, Семигородом, а тимчасом занявся довершенням організації занятої козацьким військом території. Цю територію було поділено на окремі округи-полки, на чолі яких стояли полковники, які одночасно були й головами адміністрації, й суду в своїй окрузі. Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як полковник у своїм полку. Край було поділено на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (пізніше Винницький) і Київський — на правому березі Дніпра; Переяславський, Кропивянський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський і Чернігівський — на лівому. Трохи згодом територія була переділена й число полків трохи побільшено. Всі урядовці, як центральної управи (ґенеральні старшини: писар, обозний, хорунжий і осавул), так і полкової та сотенної, носили військові ранґи й поруч чисто військових обовязків виконували ще цивільну службу щодо адміністрації, фінансової управи й суду. Край діставав немов би то воєнну організацію й сама назва: Військо Запорозьке — на довший час зробилася офіціяльною назвою української козацької держави. На початку 1650 року складено «реєстр» козаків по всіх 16 полках у числі коло 40.000 людей.

Література до розділу 1

Загальні праці про Хмельницького:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VIII, ч 2. (Початки Хмельниччини 1638-1648), Київ-Відень 1922; т. VIII, ч. З (Хмельниччина в розцвіті, 1648-1650), Київ-Відень.

Н. Костомаровъ, Богданъ Хмельницкій. Собраніе сочиненій, кн. IV (томи IX, X, XI), Петербургь 1904, український переклад у «Руській Історичній Бібліотеці», тт. IX-XII, Тернопіль 1888-1889 (праця значно перестаріла). Крім того загальні курси: М. Грушевський, Ілюстрована історія України, Київ-Відень 1921; його ж: Очеркъ исторіи украинскаго народа, 3-те вид. Петербургь 1911: його ж: Нарис історії України в т. І. енциклопедії «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», Петербургъ 1914

Ол. Єфименкова, Історія українського народу, т. 2, Харьків 1922;

В. Антонович, Коротка історія козаччини, Коломия 1912. Біографії Б. Хмельницького:

В. Антоновичъ и В. Бецъ, Историческіе дЂятели Юго-Западной Россіи, Київ 1885 (біографія Б. Хм-го написана Ор. Левицьким);

Н. Костомаровъ, Русская исторія въ жизнеописаніяхъ ея главнЂйшихъ дЂятелей, Петербургь 1881; Український переклад: Історія України в життєписах визначніших її діячів, 2. видання, Львів 1918.

І. Каманін, Походження Б. Хмельницького, «Записки Укр. Наук. Товариства», т. XII, Київ