Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко
Але ця політика дуже швидко радикально перемінилась. Хмельницький вїхав до Київа напередодні Різдвяного свята і був надзвичайно врочисто зустрінутий цілим населенням столиці як тріюмфатор, «новий Мойсей», як визволитель України «з лядської єгипетської неволі як говорено йому в часі зустрічі. Його вітало православне духовенство з митрополитом Сильвестром Косовим на чолі, студенти київської Академії вітали його співами й панеґіричною деклямацією. Блиск зустрічі збільшувався ще присутністю єрусалимського патріярха Паїсія, що саме перед тим прибув зі Сходу на Україну й тепер вітав козацького гетьмана на чолі православного духовенства. В Київі ж дожидали Хмельницького й посли від молдавського та волоського господарів, від турецького султана й від семигородського князя. Україна ставала міжнароднім чинником, і її ближчі сусіди старалися втягнути її до ріжних політичних комбінацій. Різдвяні свята, проведені Хмельницьким у Київі, становлять перелім у його політичних настроях та в його політиці. Грушевський підкреслює важливість його розмов із вищими представниками православного духовенства, з тодішньою українською інтелігенцією: вони піддавали гетьманові гадку, що він уже не просто ватажок збунтованих козаків, який думав використати свій успіх в інтересах лише самої козацької верстви; вони казали йому, що він став вождем цілої української нації, і що на ньому лежать тепер далеко ширші обовязки. Він мусить дбати про інтереси всього українського народу, забезпечити його національну й релігійну свободу. Патріярх Паїсій, який привіз із собою до гетьмана дипломатичні доручення від молдавського господаря, намовляв його використати свій успіх і свою силу в інтересах усього східнього православія, розвивав перед ним пляни союзу православних держав: Москви, України, Молдавії й Волощини, котрий би мав оборонити права православних христіянських народів, поневолених турками. Те, що Хмельницький міг почути в довірочних розмовах з патріярхом, з українським духовенством, з освіченими українськими людьми, те знаходило своє підкріплення в грізній поставі українських народніх мас супроти тільки що скасованих порядків пансько-шляхетського режиму.
Хмельницький зобовязався перед королем, що селяни, які взяли участь у повстанні, повернуться до своєї роботи у панів, і тільки вимовив для них амнестію. Але не так міркували самі селяни: вони ані в думці не мали вертатися до свого колишнього становища панських підданих; вони вважали, що своєю участю в повстанні купили собі свободу й стали вільними людьми. Ні в яку панську амнестію вони не вірили й були певні, що пани тільки того й дожидають, щоб помститися на них за всі заподіяні їм шкоди. Хмельницький дуже скоро зрозумів, що мир, якого він хотів, може бути тільки коротким перемирям; обидві сторони, і польська, і українська, не могли бути задоволені з становища, яке витворилось, і знайти якийсь компроміс було майже неможливо. Польський уряд не міг задовольнити навіть тих вимог, які був поставив Хмельницький під Замостям, а український народ не можна було примусити, щоб він добровільно повернувся в те становище, в якому був перед повстанням. Отже можна було сподіватися неминучої нової війни, і з дипльоматичної акції, яку розвиває в цьому часі Хмельницький, ми бачимо, що він хоче забезпечити себе на випадок такої нової війни ріжними політичними союзами.
Насамперед він старається розірвати вічний мир, до якого зобовязалася Москва у відносинах до Польщі полянівським трактатом 1634 року. Він виряджає до Москви патріярха Паїсія, до котрого прилучає свого власного посла й обом дає доручення вести в Москві акцію в тому напрямі, щоб посварити Москву з Польщею: він пропонує Москві окупувати Сіверщину, уступлену Польщі по полянівському миру; він просить дозволити донським козакам прийти на поміч проти Польщі; в крайності він просить хоча б дипльоматичної інтервенції Москви перед Польщею. З Ракочієм Хмельницький умовляється про координацію військової акції на випадок можливої війни. Коли б українська армія вдарила на Польщу зі сходу, Ракочій мав повести наступ з Мукачева, заняти Галичину й Краків. В той самий час розпочав Хмельницький зносини з князем Янушем Радивилом, литовським гетьманом і вождем литовських протестантів. Взагалі від миролюбного настрою під Замостям у козацького гетьмана не лишилося ані сліду.
При таких змінених обставинах прибули королівські комісари. Більша частина цих комісарів були православні українські шляхтичі; на чолі їх поставлено Адама Кисіля, який уже мав за собою тверду репутацію провідника льояльної до польської держави української шляхти. Вже підчас своєї подорожі по Волині й Київщині комісари бачили надзвичайно ворожий настрій населення. Вони з великими труднощами й з небезпекою для життя могли відбути свою подорож. Гетьман призначив місцем для переговорів не Київ, а Переяслав, куди комісари й прибули на початку лютого 1649 року. Вже при першій зустрічі Кисіль і його товариші могли сконстатувати радикальну переміну в настроях і в плянах козацького гетьмана. Хмельницький не схотів вести серіозно ніяких переговорів, грозив війною й отверто заявив комісарям, що його плян тепер — створити українську незалежну державу і визволити ввесь український народ зпід польського панування. Всі спроби Кисіля навязати мирові переговори на основі заяв, які сам Хмельницький робив під Замостям, не мали ніякого успіху. Одиноке, що йому пощастило досягти, це було точне означення демаркаційної лінії між українським і польським військом і встановлення перемиря до початку літа. З тим мусів вернутися Кисіль до Польщі.
Обидві сторони почали готуватися до нової кампанії. В початку травня король видав наказ про загальну мобілізацію шляхти й регулярного війська. Так само переведено мобілізацію і на Україні, де ця мобілізація відбувалася серед нечуваного ентузіязму народу. З усіх боків ішли до війська люди всіх станів: міщани, селяни, студенти; загальний ентузіязм захопив навіть останки православної української шляхти, яка масами зголошувалася на службу в козацькому війську. На поміч Хмельницькому прийшов сам кримський хан Іслам-Ґірей із своєю ордою. Польські сили були згруповані в три армії: одна під проводом Фірлея, Лянцкоронського й Вишневецького була сконцентрована на границі Галичини й Волині; друга під проводом самого короля, яка складалася головно з посполитого рушення, себто з мобілізованої шляхти, йшла їй на поміч; з півночі мала наступати на Україну третя армія — литовська.
Хмельницький на початку липня 1649 р. скорим
