Українська література » Наука, Освіта » Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

Читаємо онлайн Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Холмська. Одначе проти окремої галицької митрополії дуже інтригували на Суздальщині й у Москві. Мабуть завдяки цим інтригам патріярх висвятив по смерти Ніфонта присланого з Галичини кандидата Петра Ратенського не на галицького митрополита, а на митрополита «всеї Руси», і Петро, дарма, що був українець-галичанин, перейшов на північ і осів у Москві, яка стала з того часу резиденцією митрополитів. Та в Галичині добились висвячення для себе нового, окремого митрополита, грека Теогноста. Але й цей зумів сполучити в своїх руках обидві митрополії, галицьку й київо-московську. Нарешті противникам окремої галицької митрополії удалось добитися формального її скасування (головно заходами Москви, в 1347 р.). Відновлено її було в 1371 році, на бажання короля Казимира, очевидно під впливом прохань про це місцевого українського населення, але й цим разом православна митрополія галицька продержалася недовго і в кінці XIV віку зникла.

Тимчасом сполучення в одних руках управи церквами на Україні й на Московщині, притім з осередком у Москві, давала себе дуже чути з тої пори, як українські землі опинилися під Литвою. Великі князі литовські дуже нерадо дивились на церковно-ієрархічну залежність своїх українських і білоруських провінцій від Москви. Уже Ольгерд почав висувати свого кандидата, окремо від москалів, але московські впливи перемогли, і патріярх висвятив московського кандидата Олексія. Коли ж на домагання Ольгерда патріярх таки висвятив на митрополита для Литви болгарина Кипріяна Цамблака, то цей зараз же по смерти Олексія переїхав до Москви, і знову обидві митрополії злучились до купи. Очевидно митрополитам більше подобалось жити в столиці православного князя московського та звідти правити й українсько-білоруськими єпархіями, титулом митрополита «всієї Руси», ніж сидіти під Литвою й правити самими лишень українсько-білоруськими єпархіями, та ще й без західньо-українських земель, які тоді мали свою галицько-волинську митрополію.

Князю Вітовтові вдалося таки добитись висвячення окремого митрополита для литовських земель: в 1415 році собор українських і білоруських владик в Новгородку Литовськім (теперішній Новогрудек), при участи світських людей, вибрав митрополитом Григорія Цамблака, Кипріянового небожа. Та ще й тепер не сталося відокремлення від Москви: ще якийсь час після Григорія Цамблака існували митрополити спільні для Москви й Литви, аж поки вже в другій половині XV віку, після переходу на унію митрополита Ісидора, не відбулося остаточне розділення митрополій: в Москві на соборі 1448 р. вибрано собі митрополитом Іону без порозуміння з патріярхом і тим положено початок незалежної московської церкви; а патріярх висвятив на київську митрополію грека Григорія (1458). З того часу відновилася київська митрополія, яка обіймала всі українські (разом з Галичиною) й білоруські землі й яка підлягала по прежньому патріярху царьгородському. З часом ця залежність ослабла і вже в другій половині XVI століття обернулася в просту формальність: патріярх давав своє благословення вибраному королем, по рекомендації «князів і панів грецького закону», кандидатові. Митрополит мав титул «Київського і всеї Руси», в XVI ж столітті «Київського, Галицького і всеї Руси». Він мешкав то у Вільні, то в Київі. Всіх єпархій під його управою було десять. У XVI столітті до Москви одійшли єпархії чернігівська й смоленська.

Православна церква в литовській державі хоча й втратила своє майже пануюче становище, відколи династія Гедиміновичів прийняла за Ягайла католицьку віру, одначе сама ще не зазнавала правних обмежень. Правда, на основі Городельської унії 1413 року до користування з шляхетських прав і до державної служби допускалися лиш особи римо-католицького ісповідання, але цей закон вже в 1432 і 1434 роках було скасовано, а Люблінський акт 1569 року підтвердив рівноправність усіх христіянських релігій на Литві. Та хоч не було обмежень правних, значіння православної церкви падало в міру того, як князі й пани все більше наверталися до католицтва, і православіє лишалося вірою переважно нижчих верств населення. Його менше шановано й воно поруч з церквою римо-католицькою, де єпіскопи засідали в Раді Панів і взагалі мали великий вплив у державних справах, було релігією наче нижчою, менше шанованою. Все таки, доки до православія признавалася ще стара українська аристократія, потомки удільних князів і бояр, що зберігали в литовській державі своє політичне й соціяльне значіння, становище православної церкви було непогане. Вона заховувала в своїх руках значні матеріяльні багатства, а її вищі ієрархічні посади: митрополитів, єпіскопів, ігуменів важливіших монастирів — заміщалися переважно представниками цієї самої аристократії. Цілий ряд обставин, як зовнішніх, так і внутрішніх провадив до того, що православна церква і в Литві, а потім по люблинській унії у спільній Річи-Посполитій приходить до упадку й розстрою.

Перш за все влада й авторитет митрополита, які колись на старій Руси стояли дуже високо, тепер значно підупали: митрополит тепер сам не призначав єпіскопів; кандидатів на єпіскопські катедри вибирали або Пани-Рада, й великий князь їх затверджував, або ж сам великий князь призначав їх, здійснюючи своє так зване право подавання хлібів духовних», себто тих маєтностей, які належали до єпископської катедри. Митрополит майже не мав ніякої влади над таким, поставленим з волі великого князя, єпіскопом. Так само розпоряджалися великі князі й архимандріями з їх багатими маєтностями. Та й митрополитів великі князі вибирали й призначали сами. Правда, в XVI столітті ми бачимо таку практику, що великі князі й королі затверджують митрополитів, намічених з'їздом князів, панів, шляхти й вищого духовенства. Коштом митрополичої значно зросла влада єпіскопів, особливо коли вони були люде енергійні й спирались на значні матеріяльні засоби, звязані з катедрою. Своїми єпархіями єпіскопи правили за допомогою так званих соборних крилосів, себто ради священиків катедрального міста, які звалися крилошанами. Вони вибирали зпоміж себе старшого священика-протопопа. Від крилоса залежало й призначення священиків на парафії по єпархії. Особа, яка хотіла висвятитись на священика, подавала єпіскопові рекомендацію патрона або громади тієї парафії, що її вибрала. Єпіскоп висвячував і брав за це таксу.

Право подавання ставило вищу ієрархію у залежність від світської влади й робило єпіскопські катедри предметом аспірацій з боку людей, що не мали на них ані морального, ані формального права. Великі князі давали єпіскопські катедри людям світським за військові або які інші заслуги. Такий «номінат» скидав жупан і одягав рясу, висвятившись на скору руку, і робився відразу єпіскопом, пройшовши за кілька день нижчі духовні степені. Грамоти на єпіскопство видавались здебільшого вже наперед з правом заняти єпіскопську катедру, як тільки вона стане вільна. На цьому ґрунті часто виникали ріжні зловживання, суперечки, боротьба між ріжними претендентами. Дуже часто кандидати діставали єпіскопство або архімандрію по протекції, через звязки або за гроші, підкупивши близьких до короля людей. Розуміється, єпіскопські катедри й значніші архімандрії давалися виключно

Відгуки про книгу Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: