Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
В історичниій літературі про українських козаків уперше появляються замітки й довші оповідання в кінці XVI століття: у Станіслава Сарніцького в його праці «Descriptio veteris et novae Poloniae», 1585 й у Йоахіма Бєльського, в його «Хроніці» 1597 р., де подано цілий розділ «О kozakach». Нарешті в італійця Александра Ґваньіні, в польськім виданню його твору «Sarmacya Europejska», 1611 р. також подано розділ «О kozakach nizowych, które pospolicie zaporozkimi zowiemy», зложений головно на основі Бєльського. А вже за Ґваньіні й за Бєльським автор Густинського літопису (зложеного в 1623-37 роках), що за його дехто вважає тепер Захарію Копистенського, написав розділ «О началі козаков».
Як я уже казав, козаки уявляли собою дуже придатний для степової погряничної боротьби військовий елемент. І ми бачимо, як погряничні воєводи й старости використовують їх для воєнних цілей. Цілий ряд погряничних адміністраторів, починаючи з кінця XV в. тримає в себе козаків на службі, або ж, ідучи в поход, закликає їх собі на допомогу. Найбільш вславився й придбав собі імя першого провідника й орґанізатора козаччини Остап Дашкевич, що був черкаським старостою в 1514-1535 роках. Він уважався в Литві за першого спеціяліста по татарським справам. Нераз ходив він походом аж під самий Крим, але бувало й так, що разом із татарами він воював Москву. Року 1532, роздратований його наскоками, сам татарський хан приходив із військом і артилерією й обложив Черкаси, але взяти не зміг. Окрім Остапа Дашкевича історія зберегла імена Предслава Лянцкоронського, старости Хмельницького, відомого своїм походом на Білгород (Акерман) в 1516 р.; барського старости Берната Претвича, черкаського старости Семена Полозовича, Криштофа Кмітича. Як прихильники й покровителі козаків, виступають ще в кінці XV в. сам київський воєвода Юрій Пац, черкаський намісник князь Богдан Глинський, київський воєвода князь Дмитро Путятич. Про них склалися легендарні оповідання, які були занесені на сторінки козацьких літописів, де вони фігурують як перші козацькі «гетьмани». Слава їх розходилась по цілій Литві й Польщі й викликала в богатьох сміливих людей з поміж шляхти і панів бажання й самим узяти участь в козацьких походах на татар і спробувати, як тоді говорилося, рицарського щастя. І дійсно, серед учасників або ватажків козацьких відділів, які вели безперестанну партизанську війну з татарами та турками, ми зустрічаємо представників дуже значних фамілій, от як князі Вишневецькі, Заславські, Збаражські, Корецькі та інші.
Всіх їх перевищує своєю славою князь Дмитро Вишневецький, по народньому Байда, що дійсно був видатною людиною, хоч і з великим авантюристичним нахилом. Він появляється в 1550-х роках як орґанізатор і ватажок козацького відділу, з яким він воював татар. Розгнівавшись за щось на великого князя, Вишневецький хотів було перейти до турків, але Жигимонт-Август II його вдержав і доручив тримати сторожу на острові Хортиці нижче порогів. Вишневецький укріпився там, і сам хан не міг його звідти вибити. В 1566 р. Вишневецький взяв участь в поході на Крим московського війська, а скоро потому й просто таки перейшов на службу до московського великого князя. В 1558 р. на чолі московського війська він робить новий поход на Крим і доходить аж до Перекопа. В 1561 р. ми бачимо його знову в литовському підданстві й на острові Хортиці. В 1563 р. Вишневецький вплутується в молдавські справи (може бути, в надії здобути собі молдавський трон), воює тут з своїми козаками, але попадає в полон до турків, і його страчують в Царьгороді. Доля Вишневецького зробила глибоке вражіння на тогочасне українське суспільство, про його зложено пісню, яка збереглася в устах народу, на всім просторі української етноґрафічної території.
До певної міри пішов по стопах Байди-Вишневецького другий титулований ватажок козаків, князь Богдан Ружинський, також оспіваний в народніх піснях. Як «гетьман низових козаків», він кілька разів ходив у походи на Крим і 1577 р. склав свою голову під Аслан-Керменом при усті Дніпра.
Хортицьке укріплення, так звана «Січ», або деревляна фортеця, послужила зразком і прототипом справжніх запорозьких «січей», які дійсно виникають трохи згодом і служать базою й осередком нової козацької орґанізації, що формувалася вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а серед дикого степу нижче порогів, віч-на-віч з татарами, далеко від контролю й втручання королівської адміністрації.
Запорозька січ — це вже чисто військовий табор. В ній нема іншого населення окрім козаків. Жінки туди зовсім не допускалися. Козацька громада була орґанізована тут на подобу якогось напів-чернечого, напів-лицарського ордену, виробила собі помалу своєрідні звичаї й закони, пристосовані до суворих умов постійної війни. В 1580-х роках за порогами вже існує така Січа, і біля неї купчаться козаки, яким, так би мовити, тісно жилося в «городах» десь у Каневі або Черкасах, під оком королівської адміністрації, під її контролем. Тут, за порогами, козаки підпорядковувалися лиш своїй старшині, яку сами з поміж себе вибирали. Вони жили в дуже суворій обстанові, мешкали в простих куренях, плетених з хмизу й вкритих від дощу конячими шкірами, часто терпіли голод і всяку недостачу. Вічна небезпека й суворе життя виробляли у низових козаків своєрідний аскетичний погляд на життя, призирство до його втіх та розкошів. Хоча щасливі походи збагачували запорозьке товариство не раз дуже коштовною здобиччю, але тут серед пустині, далеко від осілого людського життя, яку вагу могли мати багатства й скарби? Тільки одбиті у ворога коні та коштовна зброя могли тішити суворого козака-низовця. За те «в цій низовій пустині, каже Куліш, гніздилася та воля, що давала козакові його вічний епітет. В ці степи приходили козаки для звіриних і рибних ловів не тільки з польської України, але й з московського Дону. Тут, далеко від усього шляхетського, зложилося козацьке братство, де всі були рівні, і ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим, а убратись в дорогі шати не вважалося за хвалькуватість і пиху тільки тоді, коли ці шати були власною рукою зняті з убитого турчина або татарюги. Це добровільно вбоге братство заснувало славну Запорозьку Січ, де переховувався військовий припас козацький, була лицарська школа
