Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

мовляв, щасливо боровся з татарами. Польські історики XVII століття Павло Пясецький і Веспасіян Коховський виводили назву козаків від слова «коза», бо вони були такі ж прудкі, проворні, як кози. Григорій Грабянка, козацький літописець початку XVIII ст., виводив козаків від хозар, а другий козацький літописець Петро Симоновський, з другої половини XVIII ст., вичитавши у одного римського ґеоґрафа, що на Кавказі була область Гірканія, вважав її за батьківщину козаків, бо hircus по латині означає козел, отже звідти й пішли козаки! Були й інші, не менш фантастичні теорії походження козаків.

Дехто з старих письменників, наприклад, польський історик XVI віку Мартин Бєльський, французький інженір Боплан (автор відомого «Опису України» 1640 р.) і наш козацький літописець Самійло Величко з початку XVIII віку, вважали козаків за місцевий, тубільний стан, хоч теж, як от Величко, називали його сарматами або козарами.

Українська історіоґрафія початку XIX в. не могла дати ясної відповіді про походження козаччини, і автор «Исторіи Малой Россіи» 1822 р. Д. Бантиш-Каменський виводив козаків од черкасів або черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Наукове розроблення питання про походження козаків почалося аж геть пізніше, в 1863 р., коли появилася розвідка В. Антоновича «ИзслЂдованіе о козачест†по актамъ съ 1500 по 1648 годъ». В цій розвідці Антонович висловив погляд, що козаччина стояла в тісному звязку з громадським, вічовим укладом старої Руси, і що козацькі громади це ті самі ж вічові громади, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням і в кінці XV століття виступають лиш під новою, запозиченою у татар назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами. Один з таких ватажків, князь Остап Ружинський, надав козакам у XVI столітті правильну військову орґанізацію. Але пізніше Антонович, в значній мірі під впливом критичних уваг з боку М. Максимовича (Историческія письма о козакахъ запорожскихъ, 1863), змінив свій погляд і в своїх "Бесідах про часи козацькі на Україні" (1897) бачить у козаччині воєнно-служебні громади, які діставали від старост землі під назвою "служб"; з кожної такої "служби" (що рівнялася 200 десятинам) громада мала виставити одного узброєного вояка до війська великого князя. Громада зберігала свій вічевий устрій, і до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалася.

П. Куліш у своїм «Першім періоді козацтва аж до ворогування з ляхами» (1868), а потім і в «Исторіи возсоединенія Руси» (1873), говорячи про походження козаччини, підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя. Козаки були вояками-добичниками; вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обібраних ними отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім збували в городах продукти свого здобичництва. Постійна небезпека привчила їх володіти зброєю й добре пристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вони добичниками татарськими. Козацька верства складалася з ріжних елементів українського суспільства й вперше виступає на суспільній арені в кінці XV віку. Погряничні старости використовували козаків для своїх завдань охорони погряничних областей від татар.

В 1890-их роках в історичній науці знову було підняте питання про походження козаччини. Російські вчені М. Владимирський-Буданов і Любавський відновили старі теорії про походження козаків від туркської колонізації українських степів за князівських часів. Перший вважав їх за нащадків чорних клобуків, другий — татар, які перемішались з українцями. Любавський трохи згодом відступив від погляду, що в основі козаччини був зукраїнізований татарський елемент, і писав, що козаки уявляли собою узброєні промислові ватаги, які складалися з ріжного люду. Польський історик А л. Яблоновський теж думав, що козаки повстали з нащадків тих татар, що їх київські князі XV віку Олелько й Симеон селили на південнім погряниччі. До них прилучився ріжний бродячий люд, який ніколи не переводився в українських степах і був відомий ще в XIII в. під назвою бродників. Так само увійшли в козаччину й останки торків. Тільки згодом у XVI столітті славянський елемент бере серед козаччини гору, і так повстає на Україні особлива народність з своїм особливим характером, яка самостійно колонізує широкі степові простори. Спочатку прогрянична адміністрація прихильно ставилась до козаччини, але скоро вже не була в стані тримати її в руках. Козаки, як люде вільні, порядкувалися своїми власними звичаями і своєю виборною старшиною, але аж до половини XVI століття не були ще вповні зорґанізовані.

Більшість дослідників стала на ґрунті поглядів Антоновича й Максимовича, вважаючи козаків за місцеву верству українського суспільства, ріжнячись тільки щодо думок про те, який це був стан, і де саме шукати його коріння у старій Україні-Руси. М. Дашкевич спробував звязати козаків з болоховцями і з тим проти-князівським рухом, який розвинувся був після татарського приходу в XIII в І. Каманин у розвідці «Къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницкаго» (1894) теж шукав початків козаччини в тих автономних громадах, які вибились зпід князівської влади й віддались під татарську зверхність. Пізніше вони піддалися литовським князям і з того часу вже ворогували з татарами. Але й під Литвою вони зберегли свою внутрішню автономію й мали своїх власних отаманів.

На початку XX століття виступив з новою ревізією питання про те, як і звідки повстала у нас козаччина, М. Грушевський у VII томі своєї «Історії України-Руси» (1909). Він дав синтезу тим поглядам, які з часів Максимовича вважали козаччину за органічне явище українського життя, і розвинув та углубив ці погляди, підкріпивши їх обширним джерельним матеріялом, призбіраним цілими поколіннями дослідників. Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була результатом невпинної боротьби з оцим степом, боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії до ріжних явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити. Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, орґанізацією, козаччина почала формуватись лиш в XVI столітті й остаточно приймає певні вироблені форми лиш на порозі XVI та XVII століть. Справді, короткий огляд умовин, при яких козаччина зародилась і розвинулась, як це нам показують документи, вповні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, які й були загально прийняті в українській науці.

Татарський погром в половині XIII віку хоча й не обернув область середньої Наддніпрянщини (приблизно територію пізнішої Полтавської ґубернії на лівому березі Дніпра й Київської на правому) в справжню пустиню, та всетаки дуже її спустошив. Населення зацілило лиш в деяких пунктах над самим Дніпром,