Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Відомо, що в 1583 р. переведено новий набір козаків на королівську службу, взято було 600 людей, але чи це були ті самі козаки, що й в 1578 р., невідомо. Робилися набори й в 1588 та 1590 роках. В 1590 році взято на службу 1000 козаків. Отже як бачимо, не було якоїсь одноразової «реформи» в такій формі, як передають козацькі літописці. Але ці окремі розпорядження й орґанізація невеличкого відділу «реєстрових» козаків, звязана з іменем Баторія, мала своє значіння. Як справедливо зазначає Мик. Василенко, Баторій, беручи козаків на королівську службу, «сприяв пробудженню в козаччині свідомости своєї відокремлености від інших станів у державі. Козаки вступали з державою в договір, як самостійна вільна верства. Користуючись з імунітету, козаки відчували своє упривілейоване становище. Імунітет, певна річ, повинен був сприяти і їхній класовій свідомості».
Але ці невеличкі контингенти в 500, 600, 1000 людей не могли, розуміється, обхопити всієї козацької маси, яка вже мала свій власний, незалежний від правительствених рішень осередок — Запорозьку Січ. Я вже казав, що на початку 1580-х років Запорозька Січ вже безперечно існувала. Як і в питанні про перших козацьких гетьманів, стара історіоґрафія довго перебувала під впливом звісток про перші Січі, збережених в козацьких хроніках і прибільшених ще письменниками XVIII століття. Під їхнім впливом ще історик Запорожжя Д. Яворницький писав у своїх працях кінця XIX століття про Запорозьку Січ у Седневі (коло Чернігова), в Батурині на Хортиці. Але історична критика розвіяла й ці легендарні уявлення, й ми тепер можемо говорити з певністю лиш про Січ на острові Томаківці, нижче Великого Лугу, яку бачив в 1581 році Самійло Зборовський, козакуючий польський пан, що зібравши козацьку дружину, зробив із нею доволі нещасливий поход в низові степи (мандрівка Зборовського була описана Бартошем Папроцьким в його Гербовнику польської шляхти 1584 року), та Січ на річці Базевлуці, маленькому допливі Дніпра з правого боку, трохи нижче від Томаківки, яку відвідав в 1594 році й потім описав у своїм відомім деннику Ерих Ласота, посол німецького цісаря Рудольфа II.
Зборовський застав на Томаківці коло трьох тисяч козаків. Ще раніше на річці Самарі Зборовський застав 200 козаків, що ловили рибу для січовиків. Між порогами на Таволжанськім острові його зустріла передова козацька сторожа, яка дала йому 80 людей конвою, що провели його через пороги. На Січі козаки зустріли Зборовського дуже прихильно, на раді проголосили його запорозьким гетьманом і дали йому булаву.
Ще докладніше малює нам Базавлуцьку Січу Ерих Ласота (про його місію буду говорити далі). Він прибув туди 9 червня 1594 р. Козаки зустріли його салютом з багатьох гармат. Тому що гетьман Богдан Микошинський був у поході з 1500 козаками на 50 чайках, то Ласота мусив дожидатись його повороту, живучи в звичайному козацькому «коші» — курені. 400 козаків тримало варту, а всього козаків було 6000. Коли повернувся Микошинський, відбулась рада, на якій Ласота урочисто був прийнятий і вислуханий козаками. Кілька день велися переговори, а коли пропозиція Ласоти була прийнята, загреміли труби й бубни, дано було десять залпів з гармат, а в ночі пускалися ракети. Коли Ласота виїздив з Січи 2 липня, йому було подаровано з військової скарбниці шубу з куниць і шапку з міху чорної лисиці. Виряжали його на ґалері, відбитій у турків, провожали з музиками й салютами з гармат. Взагалі козаки мали свій флот з чайок і турецьких ґалер і значний кінський ремонт: цілі табуни коней випасалися на острові Хортиці.
Отже бачимо вповні сформовану орґанізацію й значні знаряддя й припаси для війни. Щоб ясніше представити собі, що уявляла собою ця запорозька козацька орґанізація, послухаємо ще, що оповідає нам про неї один сучасник, італієць Гамберині, котрий ще раніше за Ласоту, а саме в 1584 році записав з уст козацького ватажка, який втік з турецького полону до Італії, таке оповідання про тодішню козаччину: «Одні з козаків, читаємо у Гамберині, служать королю і перебувають на островах під владою гетьмана, стережучи гряниці від татар; є їх коло 1500. Інші — то заволоки, в значній мірі шляхтичі сусідніх провінцій, які живуть з грабунку турецьких і татарських земель, а потім вертаються до дому. Постаравшися, можна з таких заволок зібрати 14-15000 добірного війська, що більше шукає слави, ніж здобичі, і готове на всяку небезпеку. Зброя їхня — шаблі й рушниці, вони стріляють, ніколи не хиблячи. Вони добрі до війни пішої й кінної, а звуться козаками, бо легкі як кози і живуть, годуючись чим трапиться, по куренях, покритих очеретом. Вони живуть з рибальства, ловів і татарської здобичі. Хліба не їдять ніколи, а пють чисту воду.
Серед козаків є всякого народу: поляки, німці, французи, еспанці, італійці, ріжні утікачі, що чимсь провинились дома. Тут вони мають добрий захист, ніяка людська рука їх не досягне. Вони визначаються великою згодою між собою. Живуть на островах; як їх мало — то на малому; як намножиться їх — переходять на більший. Дерева там багато, і вони так уміють оборонити себе засіками, що й зимою, коли замерзне Дніпро, не бояться ворога. Для більшої певности вирубують лід кругом і роблять неначе вали. А в літку річки не можна перейти, бо по обох боках тягнуться великі болота, так що тих островів не то що здобути — навіть знайти не можна, коли хто не знає дороги. Козаки також добре воюють на морі, мають всякі човни і їздять грабувати чорноморські береги».
Я навмисне навів це оповідання, бо воно дуже типове: починаючи з кінця XVI в., ми маємо і в польській, і в західньо-європейських літературах цілий ряд подібних оповідань про козацьке життя, котрі згодом переходять і в красне письменство та стають підставою загальних уявлень про запорозьке козацтво. Єсть в цих оповіданнях багато неточностей і пересад. Так, передовсім щодо етнічного складу козаччини. Тепер, коли ми маємо в руках деякі поіменні списки козаків того часу, ми можемо з певністю твердити, що склад козаччини зовсім не був такий інтернаціональний, і всі ті німці, французи, італійці, еспанці, про яких каже нам Гамберині, якщо
