Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

й були в складі козаччини, то тільки як одиниці: основна маса козаччини рекрутувалася з українців з домішкою білорусів, великорусів, поляків: решта попадалась як виїмок і, очевидно, асимілювалась серед основної української маси. Справжнє поняття про національний склад козаччини дає нам наведений вище реєстр полку 1581 року.

Спираючись на свою січову орґанізацію й на здобуті власними силами засоби, низова козаччина дозволяла собі не тільки самовільні походи на татар та турків, але почала вести й свою влсну міжнародню політику. Це й послужило причиною для цілого ряду конфліктів з польським правительством.

Література до розділу 11

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, Київ, 1909.

М. Грушевскій, Исторія украинскаго козачества, т. І, Київ, 1913.

П. Кулішъ, Исторія возсоединенія Руси. т. І, Петербургь 1873.

П. Куліш, Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами, «Руська письменність», Твори П. Куліша, т. VI, Львів, 1910.

О. Ефименкова, Історія українського народу т. І, Харьків, 1922.

В. Антонович, Коротка історія козаччини, Коломия 1912.

Н. Василенко, Очерки по исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916 («Начальная исторія козачества до конца XVI вЂка»).

И. Каманинъ, Къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницкаго, «Чтенія въ Общест†Нестора-ЛЂтописца», т. VIII, Київ, 1894 (і окремо).

А. Яковлів, Намісники, державці й старости господарського замку черкаського в кінці XV і в XVI вв. «Україна», 1907, кн. IX; його ж: Бунтъ каневцевъ і черкасцевъ въ 1536 году, там же, кн. I; його ж: 3 історії регістрації козаків в 1-ій половині XVI віку, там же, кн. III. К. Pułaski, Szkice i poszukiwania historyczne, t, I. Kraków, 1887. (Ostafi Daszkiewicz, Dzikie pola, та инші розвідки).

А. Стороженко, Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, Київ, 1904. Його ж: Сводъ данныхъ о ЯнЂ Орышевскомъ, запорожскомъ гетманъ временъ Стефана Баторія, «Кіевская Старина», 1897, кн. І; його ж: Князь Д. И. Вишневецкій, там же, кн. III.

М. Грушевський, Байда Вишневецький в поезії й історії, «Записки Українського Наукового Товариства у Київі, т. III, 1909, Його ж Гетьман Богданко, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка, т. XVI, 1897.

И. Новицкій, Князья Ружинскіе, «Кіевская Старина», 1882, IV. Происходженіе запорожскаго козачества (стаття правдоподібно самого В. Антоновича), там же, 1884, VIII і IX.

Д. Эварницкій, Исторія запорожскихъ козаковъ, т. II, Петербургь, 1895.

Л. Падалка, По вопросу о существованіи Запорожской січи въ первые времена запорожскаго козачества, «Кіевская Старина», 1894, кн. V і VI.

A. Jabłonowski, Kozaczyzna a legitymizm, dwie legendy polityczno-historyczne Ukrainy — batoryańska i baturyńska, „Ateneum", 1895. II.

В. Дoмaницький, Чи була реформа Баторія? «Ювілейний збірник в честь М. Грушевського», Львів, 1906.

І. Крипякевич, Козаччина й Баторієві вольності, «Жерела до історії України-Руси», т. VIII, Львів, 1908.

Е. Барвінський, Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климента VIII з козаками в 1593-94 роках, «Записки Наукового Товариства імени Шевченка», т. X, Львів, 1895. Його ж: Набіг козаків на Очаків 1545 року, там же, т. XVIII, Львів, 1897.

Розділ 12

...

Становище православної церкви в литовській і в польській державах. Відокремлення московської митрополії. Внутрішня організація православної церкви на українських землях. Занепад церковного життя в другій половині XVI віку. Початки відродження й роля в ньому міщанства. Церковні братства

В той час як в Наддніпрянських степах формувалась і скріплялась козаччина, а прилучення до Польщі несло в ці степи нові порядки, новий уклад життя, на західньо-українських землях, на Волині й у Галичині, розпочинався великий культурно-національний рух, який стояв у тіснім звязку з релігійними відносинами. Щоб зрозуміти й зясувати собі форми й значіння цього руху, треба оглянутися трохи назад і пригадати становище православної церкви на українських землях з того часу, як вони втратили свою державну самостійність.

На старій княжій Руси православна церква, до якої належали всі без виїмку українці й білоруси, перебувала під зверхньою управою київського митрополита «всієї Руси». Він залежав одначе від патріярха царьгородського, бо й сама руська митрополія вважалася за одну з митрополій царьгородського патріархату й займала в ієрархічному відношенні одне з останніх місць, дарма, що її територія в багацько разів була більша за територію самого патріярхату. Київський митрополит перебував в доволі тісній залежності від патріярха: царгородські патріярхи сами, без порозуміння з руськими князями, вибирали кандидатів, звичайно греків, висвячували їх і висилали до Київа. Часом це викликало незадоволення на Руси. Так ще за Ярослава Мудрого була спроба обійтись без патріяршого призначення й вибрати собором єпіскопів свого українського кандидата, священика Іларіона. Але справа, з цим митрополитом не зовсім ясна, і на неї існують серед істориків української церкви ріжні погляди. Вдруге подібна історія сталася за князя Ізяслава Мстиславича в половині XII століття, коли так само собор українських єпіскопів поставив митрополитом відомого богослова, Клима Смолятича, ченця Зарубського монастиря. Але його вибір зустрівся з великими труднощами: царьгородський патріярх за ніяку ціну не погоджувався випустити з своїх рук призначування митрополитів для Руси. І справді, потому ввесь час сидять у Київі митрополити-греки, що їх присилано з Царгороду.

Але значіння й престиж київського митрополита зачали слабнути в міру того, як Київ втрачав своє значіння столиці Руси, а звісний руїнник Київа, князь суздальський, Андрій Боголюбський носився навіть з думкою заснувати у себе окрему митрополію й увільнитись таким способом від церковної залежносте від Київа. Але в Царьгороді на це не пристали. Після татарської руїни, хоч самі татари ставилися до христіянського духовенства з повагою й навіть увільняли його від усяких податків, митрополити в спустошеному Київі почували себе, видко, не добре. Князь Данило Романович по смерти митрополита-грека сам іменував митрополитом українця Кирила й добився того, що в Царьгороді його признали й висвятили (1250). Але Кирило дуже мало сидів у Київі, все їздив по своїх північних великоруських єпархіях, і на Суздальщині застала його смерть (1281). На його місце прислали з Царьгороду грека Максима. Та цей побув трохи у Київі, раз-у-раз їздив на північ, і в 1299 році зовсім переїхав до Володимира Суздальського й тут заснував свою резиденцію. Київ на якийсь час перестав бути церковним осередком Руси.

Тоді галицько-волинські володарі подбали про утворення своєї власної митрополії і за короля Юрія Львовича добились, за формальною згодою не тільки царьгородського патріярха, але й византійського імператора, визнання окремої галицької митрополії (1303), на яку призначено якогось Ніфонта. До нової митрополії мали належати єпархії: Володимирська, Перемишльська, Галицька, Луцька, Туровська й