Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

у себе в Слуцьку школу й друкарню; князь Михайло Вишневецький, староста Овруцький, чоловік Раїни Могилянки, добродійки скиту Манявського в Галичині; до них можна зарахувати й московського емігранта, князя Андрія Курбського, що втікши р. 1564 з Москви, дістав ковельське староство на Волині й витворив тут певний культурний осередок у своїй резиденції, в селі Миляновичах. Та всіх їх перевершив могучий волинський магнат, князь Костянтин Острожський (1526-1608). Він заложив школи в Турові й Володимирі, а року 1580 у своїй резиденції Острозі, яку сучасники звали колеґією або академією. Він запросив на професорів учених греків, до котрих пізніше прилучилися й свої. В школі вчили головно мов (славянської, грецької й латинської й звичайних сім «вільних наук», trivium (граматика, риторика й діалектика) і quadrivium (аритметика, геометрія, музика й астрономія). Біля Острожської школи згуртувався ряд освічених і талановитих діячів, які виявили себе на полі науки й церковного життя: Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Христофор Бронський, Даміян Наливайко, Клирик Острожський. Із школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Герасима). Ще перед академією князь Острожський заложив у себе друкарню, яка вже в 1580 році випустила знамениту Біблію на славянській мові. Діяльність Острожського центра дуже тішила православних. Один сучасник писав, що завдяки Острогу «православіє наше почало сіяти, як сонце, і люде вчені почали в церкві Божій показуватися, учителі й будівничі церкви Божої, та книги друковані почали множитись». Одначе заходи Острожського та других меценатів коло піднесення своєї віри й народности були сами по собі відокремлені і тільки ще більше відтінювали енергійність і байдужість до них загалу українського панства.

Ще доки римо-католицька церква, захитана реформаційними течіями, сама перебувала в стані певного розстрою, православні могли спокійно дивитись з боку на релігійні суперечки в польськім суспільстві. Але з 1560-х років католицька реакція починає скріплятись і в Польщі. В ній появляється орден єзуїтів, якому вдалося зупинити поширення реформації в Польщі й на Литві й зорганізувати наступ не тільки проти протестантів, але й проти православних. Єзуїти появились спочатку в Прусії східній й заложили там в 1565 р. свою колегію в Браунсбергу. До Польщі їх впровадив кардинал Гозій, єпіскоп Вармійський (в Прусії), учасник Тридентського собору. В році 1569 була заснована єзуїтська колегія у Вільні, потім пішли школи в Несвіжу, Люблині, а в 1575 р. постала вже єзуїтська колегія в Ярославі в Галичині. За нею пішли школи у Львові, Луцьку, Замості, Камянцю, Винниці, Барі, Перемишлі, Бересті, Фастові й т. д. До єзуїтів дуже прихильно поставився король Стефан Баторій і надав р. 1578 їх Віденській колегії титул академії, себто вищої школи університетського типу. Наука в єзуїтських школах носила схоластичний характер, але головний натиск клали на словесні науки: граматику, риторику й поетику, щоб учні навчалися орудувати словом, щоб звикали спорити й промовляти. Єзуїти були добрі педагоги; вони головну вагу надавали не так навіть науці як вихованню і вміли прихиляти до себе учнів. Скоро про єзуїтські школи пішла добра слава, як про найкращі школи свого часу, і шляхта та пани почали віддавати туди своїх дітей, не тільки католики, але й протестанти й православні. Так один волинський пан Василь Загоровський, великий прихильник православної віри й руської просвіти, пишучи в татарськім полоні заповіт, наказував дати дітей «до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку». І сам князь Курбський похваляв княгиню Чарторійську за намір дати сина до науки до єзуїтів. За порівнюючи короткий час єзуїтам удалось виховати нове покоління польських панів і шляхти в дусі повної відданости католицькій церкві, причім не мало дітей завзятих протестантів або ревних прихильників православія опинились католиками: сини або дочки Ходкевичів, Радивилів, Слуцьких, Острожських були вже католиками й жертвували єзуїтам величезні фонди спеціяльно на заснування єзуїтських шкіл та колегій. Другим могучим засобом єзуїтської пропаганди була проповідь. Єзуїти, маючи в своїх руках талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест, а особливо Петро Скарга, виступали з проповідями, диспутами, полемікою, де тільки могли, одночасно ведучи свою пропаганду й друком, випускаючи в світ збірки проповідей і полемічних розправ. Особливе вражіння зробила книга Скарги «О jedności kościoła Bożego pod jednym pasterzem» (1577), в якій він доводив спасенність католицької церкви та її вищість над православною. Говорив про помилки православної віри супроти христіянської науки, закидав ріжні «хиби» в церковнім житті, от як подружнє життя священиків, славянську мову в богослужбі, вмішування світських людей в церковні справи, закликав для порятунку до унії з римською церквою під зверхністю папи. Ще раніш від Скарги Венедикт Гербест (в 1567 р.) закидав православному духовенству неуцтво и темноту і також рекомендував церковну унію.

Цей натиск, що розпочався в 1570-х роках, застав православну сторону непідготованою. Православні тримались спочатку тактики — не зачіпати іновірців, уникати суперечок, не реагувати на їх виступи. Одначе римо-католицька сторона, вбиваючись серед українського й білоруського громадянства в силу, робилася все більше агресивною. Отже мовчати робилось неможливим, і ми бачимо, що й з православної сторони появляються полемічно-оборонні твори, здебільшого — вибірки й компіляції старих полемічних писань проти латинців, доповнені новішим матеріялом. Але це все не дорівнювало талановитим писанням Скарги або Гербеста, і Скарга хвалився, що, не можучи нічого відповісти на його аргументи, заможні русини просто скуповували й палили його книгу. Та й справді, дезорганізація й непорядки в православній церкві, особливо серед вищої єрархії, були такі великі й так усім очевидні, що простим заперечуванням фактів і повторюванням старих докорів і «обличеній» латинства тяжко було щонебудь вдіяти. Треба було піднести рівень власної освіти на православнім ґрунті й реорганізувати церковне життя, оздоровити й обновити його. І чимало ревнителів православія, бачучи що не гаразд, приходили до такої думки, а деякі пани, як ми бачили, й ділом старались допомогти батьківській вірі й народності. Але їхніх відокремлених зусиль не вистачало. Стара провідна верства русько-українського суспільства, видко, пережила себе й вже не відповідала завданням, які покладала на неї історія.

І от в цей критичний час виступає на громадську арену верства українського суспільства, яка досі грала дуже незначну й скромну ролю в укрїнськім житті — міщанство. Воно бере до своїх рук діло обновлення церковного й взагалі духового життя української народности (те саме чинить і міщанство білоруське у себе у Вільні та по інших осередках), йсму справді удається, за допомогою вірних православно панів і шляхти, зупинити натиск латинства саме тоді, коли воно вже тріюмфувало свої успіхи на українських та білоруських землях. Організоване в своїх церковних братствах, міщанство енергійно береться за