Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

Розділ 13

...

Церковна унія в Бересті. Спроби унії в XIII-XV століттях. Православні єпископи на чолі уніонної акції. Берестейський собор і його ближчі наслідки. Релігійна полеміка й боротьба. Перші козацькі повстання. Рухи Косинського й Наливайка

Питання про церковну унію кінця XVI віку має широку літературу в історіоґрафії як українській, так і в польській та російській, і історія самої унії та її відгуків в тодішнім українськім житті розроблена дуже докладно. Одначе, не можна сказати, щоб історична наука щодо питання про церковну унію на Україні й Білій Руси прийшла до якихось одностайних поглядів і висновків. Діло в тім, що в цім питанні сплелися крім чисто релігійних ще й моменти національні та політичні. Сама справа унії, внісши такий страшний заколот в старе українське життя, не переставала бути актуальною на західньо-українських землях протягом цілих трьох століть, та ще й сьогодня не вляглися біля неї пристрасті релігійні, національні й політичні. Кожна сторона являється тут заінтересованою, й нема нічого дивного, що рідко хто з дослідників, які працювали над історією унії на Україні, міг заняти строго обєктивне становище, незалежне від конфесійних і національно-політичних поглядів. Як справедливо зазначає Грушевський, історія унії й досі трактується занадто cum ira et studio, i поступу в збіранні й збагаченні фактичного матеріалу далеко не дорівнює поступ в зрозумінні й справедливім зясуванні цих матеріялів.

Що торкається самого Берестейського собору, то його історію списали прихильники й вороги унії зразу ж по гарячих слідах, але, розуміється, кожен з свого штандпункту: на історію Берестейського собору, видану Петром Скаргою 1597 року, православні негайно ж відповіли документальною історією собору в книзі «Ектезіс», виданій того ж 1597 р. і знаменитим «Апокрізісом» Мартина Броневського (1597). Тут теж подано історію й документи про собор. І пізніше вийшло не мало праць в звязку з собором і початками унії, але всі вони носили явно субєктивний і полемічний характер. Справжня наукова історія унії появилася аж у кінці XVII століття. Це була праця василіянина Ігн. Стебельського «Dwa wielkie światła na horyzoncie połockim» (1781-83), де було подано цінний документальний матеріял. Ще більше значіння мала праця Миколи Бантиша-Каменського (батька історика України) «Историческое извЂстіе о возникшей въ ПольшЂ уній», зложена в 1795 році, але видана лиш в 1805. З неї властиво й починається наукова література про унію. В 1842 році вийшла дисертація М. Костомарова «О причинахъ и характері уній въ Западной Россіи», але вона була зараз же сконфіскована й знищена російською владою. Перевидана вона була лиш недавно Українською Академією Наук у Київі (1928). Працею М. Кояловича «Литовская церковная унія» 2 т., (1859-61) одкривається цілий ряд розвідок про унію російських і українських істориків, писаних з церковно-православного штандтпункту, з його дуже негативним поглядом на унію та її наслідки. Важнішими з них були розвідки Н. Іванишева (1859), М. Макарія, Ор. Левицького, Н. Петрова, Ф. Кудринського, П. Жуковича та інших. З польських і чужоземних праць треба назвати праці Є. Ліковського, А. Прохазки, А. Левицького. Дуже важна праця відомого єзуїтського історика П. Пірлінга «La Russie et le Saint-Siège», 1896.

Наукові праці про унію, писані українцями з уніятського (греко-католицького) погляду починаються німецькою працею єпіскопа Ю. Пелеша «Geschichte der Union» (1878-1881). Далі вийшли праці Ант. Добрянського, К. Студинського, Ол. Сушка, Б. Бучинського, М. Чубатого, Ст. Томашівського, які звернули також увагу й на уніонні спроби перед Берестейською унією. Взагалі за останні часи дослідники греко-католицького табору стараються вишукувати й підкреслювати в нашій давнині факти, які свідчать взагалі про місіонерську діяльність римо-католицької церкви на українських землях, і спеціяльно про змагання до унії з Римом на старій Руси.

Справді, уніонні змагання на українськім ґрунті почалися дуже давно, в кожнім разі не пізніше XIII століття, і той час, коли справа унії була поставлена вповні реально, в кінці XVI в. вона мала за собою стару традицію. Досліди М. Чубатого й Ст. Томашівського підтвердили вже раніше сконстатований в історичній науці факт, що стара Русь-Україна, прийнявши головно культуру візантійську, в той же час стояла на перехресті занадто ріжних культурних впливів, щоб так чи інакше не зазнати на собі також і впливів латинського Заходу. Вже за часів Володимира Великого і його синів ми бачимо в Київі західніх місіонерів, а київські церковні полемісти того часу вже вважають за потрібне виступати також і проти латинян та їх «блудів»: доказ, що латинська пропаганда була справою актуальною. Та й пізніше ми зустрічаємо на Руси постійно представників римо-католицьких монаших орденів і взагалі релігійних місій, а династичні звязки українських князів з західньо-європейськими пануючими домами вели до дуже частих зустрічів з римо-католицьким світом. Новіші дослідники підкреслюють наприклад, католицькі симпатії чернігівського князя Михайла Всеволодовича, убитого в Орді. Нам тяжко сказати, наскільки в уніонних проектах, які виникають в Галичині вже в XII віці, грав ролю момент ідеальний, себто змагання до обєднання обох відламів недавно ще єдиного христіянства в одну цілість, в інтересах пристіянського універсалізму. Але моменти політичні, бажання ціною визнання папської зверхности дістати поміч на Заході супроти небезпеки з Сходу — грали тут безперечно свою ролю. Так само, як в трохи пізніших змаганнях Візантії з першої половини XV віку, які знайшли свій відгук також на Україні, грало ролю бажання знайти на Заході опору супроти турків. Одначе ці змагання не дали реальних наслідків. Православіє, як для греків, так і для українців було тісно звязане з народністю й національною культурою, латинство уявлялось їм релігійно-культурною формою, котра сприяла національним та політичним впливам на їх з боку тих сусідів, які джерела своєї культури мали в Римі. Тому то всі спроби заключити церковну унію з Римом навіть при найліпшій вірі їх ініціаторів, зустрічали на Україні рішучий опір тих суспільних верств, які в данім моменті грали провідну ролю. Але не можна заперечити того, що якраз в кінці XVI віку, при збільшенні культурних взаємин українців із Заходом і при оживленні темпу культурного розвитку взагалі, ідея унії мала більше для себе ґрунту, ніж колись, не вважаючи на те, що мала й більш різких противників.

Ініціятива до злуки з Римом вийшла цим разом від львівського єпіскопа Гедеона Балабана, огірченого постійними конфліктами з Львівським братством. Як уже було згадано вище, царьгородський патріярх Єремія, в свій приїзд на Україну в 1588-89 роках узявся був упорядкувати там справу православної церкви, але неознайомлений як слід з місцевими відносинами, повівся доволі незручно й нетактовно супроти єпіскопів,