В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

«Слово, не що інше, як рідне слово, вернуло нам повагу між народами і нову підвалину під нашу жизнь історичну підкинуло».

Із статті С. Петлюри «Вчіться у Шевченка» (1908): «До життя — тисячу разів падать і знову підніматися! — кличе Шевченко. «Сонце йде і за собою день веде!» — каже він в одному із своїх віршів і цілою своєю творчістю поетичною наближає ранок «народнього дня». Він певен, що день цей настане і тільки тоді «спочинуть не-вольні руки», а правда оживе:

Українська література, відкликаючись на потреби життя, подавала образи інтелігентів-демократів і передусім національно свідомих особистостей. Це, зокрема, спроби П. Куліша (повісті «Майор», 1859 і «Украинские незабудки», 1861), в яких народолюбці, щоправда, окреслені схематично, оповідання

О. Кониського «Пропащі люди», 1862 та «Перед світом», 1866. У цих творах відчувається жива атмосфера змагань української молоді 1860-х років.

На значно вищому художньому рівні цю тему освоїв І. Нечуй-Левицький у повісті «Хмари» (написана 1870—71 роках, вперше побачила світ у Києві 1874-го). І хоч до україножерського Емського указу було ще два роки, цензура викреслила найгостріші місця, де підносилась ідея національного відродження, а також засуджувалася політика російщення. З відновленими купюрами твір було видано у Львові 1904 року.

У виданій у Львові полемічній книжці «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891) І. Нечуй-Левицький, який прибрав тут собі псевдонім «І. Баштовий» захищає українство, зокрема рідну мову і літературу, від шовіністичних нападів, викриває «безсоромну наглість» адміністративних великоруських осіб, їх «примітивний націоналістичний дух нетерплячості до інших народів» та солідарність з ними «навіть деяких високорозвитих великорусів». Лариса Косач кинула виклик імперській системі вже самим вибором літературного псевдоніму-Леся Українка, зрівнявши своє ім’я з іменем поневоленої Батьківщини, становище якої під царським скіпетром було «страшніше Дантового пекла». «Змагаймося за нове життя!» — цей клич поетеси був націлений на визволення з того пекла. Зрада рідному краєві на шляху цього поступу — незрівнянне зло, яке Леся Українка засуджує в драматичній поемі «Бояриня» (написаний з туги за рідним краєм за три дні, 27–29 квітня 1910 року, в єгипетському місті Хелуані, цей твір побачив світ на сторінках журналу «Рідний край» 1914 року, вже по смерті авторки). Історичне тло для цієї поеми — похмура епоха рідної історії, доба Руїни за часів гетьмана П. Дорошенка. Тут, ніби у психологічному розрізі показано дві України (борців за її волю і пристосовництва прислужників царського двору), а також Москву, яка нищила Україну, переманювала її нестійких синів у свій табір.

Великою підпорою для українства стала поява першого твору нової української літератури «Енеїда» І. Котляревського (1798); хоча скептики вважали, що українська мова придатна лише для таких бурлескних творів, але могутній національний надих поеми, її колорит, багата лексична палітра засвідчили про широкі можливості цієї мови.

Який уже був вірний престолові П. Гулак-Артемовський, проте й той не втерпів, щоб не дорікнути: «У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені?»

А така заява сумирного щодо влади, але з глибокими національними переконаннями Г. Квітки-Основ’яненка: «Не усе ж для москалів, може> б, треба і для нас що-небудь?..» Чи його ж палке обстоювання права українського народу на літературу своєю рідною мовою — все те употужнювало загальний спротив російщенню і поглиненню України.

Свідомі українці, як скажімо, О. Бодянський, вливаючись до когорти російської професури, дбали і про своє, національне. Так, професор Московського університету О. Бодянський опублікував з своїми передмовами «Историю Русое» (4846), «Летопись самовидца» (1846), звертався з поетичним посланням до гетьмана — «Кирилові Розуму» («Молодик на 1843р.»), а ще раніше, 1835 року, видав у Москві «Нанськіукраїнськи казки запорожця Іська Матиринки» з посвятою: «Матері моїй ріднесенькій, ненці старенькій, коханій, любій Україні».

Серед козацьких хронік слід, передусім, назвати літописи Самовидця (1648–1701) Г. Граб’янки (1648–1708), С. Величка (1648–1700). В історіографії України, в утвердженні її історичного буття значну роль відіграли такі праці, як «Описание в Малой России» Г. Покаса (1751), «Краткое описание о козацком малороссийском народе и воєнних его делах» С. Симоновського (1765), «Записки о Малой России» J1. Маркевича (1798), «История о Малой России» М. Антоновського (1799), «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського (1822), «История Малороссии» М. Маркевича (1842–1843), «Описание Старой Малороссии» О. Лазаревського (1888–1902), «История Украини и ее народа» О. Сфименко (1907).

Особливо вагомий внесок у цю справу зробив В. Антонович, і не тільки своїми працями («Бесіди про часи козацькі на Україні», 1897 та ін.), а як творець наукової («Київської») школи істориків (Д. Баглій, М. Грушевський, М. Дашкевич, І. Линниченкотаін.).

Повертаючись до красного письменства, слід сказати, що всі ентузіасти рідного слова були послідовними речниками національного відродження. Певна річ, не одинаковою мірою, що дало підставу П. Грабовському звернутися до них з закликом і водночас з докором («Поетам-українцям»):

В 90-х роках П. Грабовський звертається з Сибіру з «Листом до молоді української», накреслюючи їй широку програму праці «коло народу українського», відвертаючи її від хуторянства й зарозумілості та орієнтуючи на «європейство на грунті українському». Тоді ж у листі до В. Лукича обстоює думку про те, що «інтелігенція кожного народу повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе», що вона «не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але і зробити ті думки по спромозі власністю народу».

І. Франко назвав поезію П. Грабовського «криком болю і туги за рідною Україною». Ці «біль і туга» вчуваються в історичних поемах С. Руданського «Мазепа», «Іван Скоропадський», «Павло Полуботок»,