В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

ж не царські червінці, завдяки яким пункт щодо України було сформульовано досить нечітко. Орлик розглядав його, як зречення царем України, а московська дипломатія тлумачила це на свою користь. Навіть під загрозою війни з Туреччиною цар не виводив свого війська з України, а черговий відкуп уможливив зміни в Прутському договорі, за яким Росія відмовлялась не від усієї України, а лише від Правобережної, залишивши за собою Київ. Та Орлик переконав султана допомогти у визволенні України. Але царська дипломатія, вдаючись до хабарів, гасила ці наміри турків. Орлик змушений був перебратися до Швеції. Щоб паралізувати дії Орлика, цар обіцяв йому та його сподвижникам амністію, але гетьман її не прийняв, бо «був би змушений ціле життя зносити нестерпні муки душі». Після смерті свого протектора й основного союзника в боротьбі з Москвою Карла XII (1718) для Орлика починається «безнастанна блуканина по Європі» в пошуках сил, які б допомогли у визволенні України. 1721 року промосковська партія при королівському дворі добилася підписання миру між Росією і Швецією.

Коли у 30-ті роки XVIII століття зблисла надія, що коаліція держав (Франція, Голандія, Іспанія, Швеція, Туреччина) виступить проти Росії, Орлик звернувся з листом до запорожців, у котрому писав, що настав «іздавна пожаданий час» і закликав не пожаліти крові «для визволення тієї ж отчизни своєї від тяжкого й тиранського підданства московського».

Через кілька літ він знову посилає запорожцям лист, дорікає їм за службу Москві і провіщає від її рук «остаточну загибель» Січі.

По смерті П. Орлика (1742) ідею визволення України плекав його син Григорій.

П. Орлик був автором «Маніфесту до європейських урядів», політичного меморіалу «Вивід прав України» і брав найактивнішу участь у розробці першої Конституції України, яка ввійшла в історію під його іменем (1710).

У згаданому меморіалі автор твердив: «Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час».

У цьому документі прозірливо передбачено експансіоністську політику Росії на теренах Європи в майбутньому: «Ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави».

Ідея про визволення України від російського панування з допомогою чужоземної сили ще довго жила в українському суспільстві. Активним її поборником був Василь Капніст, громадсько-політичний діяч, поет, український аристократ. Його перу належить «Ода на рабство» (1783), в якій вчувається протест проти скасування державної автономії України. В комедії «Ябеда», опублікованій 1798 року, він піддав осуду російську централістичну політику. 1798 року Капніст подав проект відновлення козацьких (охочих) полків, відхилений урядом.

«Ода на рабство» написана після ліквідації Катериною II козацьких полків. Мета цього твору, за визначенням Л. Бантиш-Каменського, який добре знав Капніста, «схилялася до відновлення гетьманського правління». Цей твір забороняли передруковувати.

Повертаючись до епохи Петра І, слід нагадати, що серед поборників визволення України та утвердження її прав, поруч з іменами Івана Мазепи та Пилипа Орлика стоїть ім’я наказного гетьмана Павла Полуботка. Про трагічну долю цього царського в’язня вже йшлося, і тут подамо лише фрагмент слова-протесту цареві, яке пролунало в казематі Петропавлівської фортеці.

«Історія Русів» оповідає, що коли «Таємна Канцелярія… засудила урядників Малоросійських на дожиттєве ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь Государя та його скарбниць», то після оголошення вироку П. Полуботок звернувся до царя з викривальною промовою, в якій були такі справедливі і сміливі слова:

«Звідкіля ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував…»

Таких яскравих спалахів політичного і військового спротиву, як у Мазепи, Орлика та Полуботка, пізніше Україна не мала, затиснута в царські лещата і пригнічена централістичною політикою. Скасування гетьманства і ліквідація Запорозької Січі Катериною II унеможливлювала такі державницькі змагання. Проте боротьба з Москвою за права і вольності України не згасла.

Невдовзі по скасуванні гетьманства в другій половині 1760-ро-ків раз у раз подавалися «накази и челобитние» в так звану Катерининську комісію для вироблення обіцяних законів.

У наказі від Переяслава висловлювалося спожаління про ліквідацію гетьманства і ставилося питання про вибори гетьмана й полковників, про свої українські суди. У наказі від Запорожжя вимагалося підтвердити статті Богдана Хмельницького — повернути Січі загарбані землі, зокрема віддані донському війську, вивести великоросійські війська із запорозьких ретраншементів, редутів, «так как от них чинятся одни разорения»; великоросійські команди, розміщені на межі Запорожжя; зупинити переселення на Запорозькі землі розкольників та ін. Зрозуміло, всі ці накази не мали ніякого реального втілення.

Першим ідейно-організаційним оформленням новочасної україської інтелігенції було Кирило-Мефодіївське братство, засноване в Києві у грудні 1845 — у січні 1846 років з ініціативи М. Костомарова.

Братчиків було близько сотні, але з огляду на його таємність реєстри членів не велися, тому III відділ заарештовував тільки тих, кого донощик Петров стрічав у Гулака, офіційно ж членами

Товариства було визнано всього три особи — М. Гулака, М. Костомарова та В. Білозерського.

«Таким чином, скоро Костомаров розповів Шевченкові свої думки і заходи коло товариства, — пише О. Кониський, — поет зараз згодився пристати до останнього, хоча до ідеї поєднання з москалями ставився задирливо і нетолерантно. Такі відносини до москалів, певна річ, виходили з того, що Шевченко відав про московське слов’янофільство і тямив, що простовання останнього єсть превподоблення, яскраво висловлене Пушкіним, щоб «славянские ручьи слились в русском (в московському) море»; себто, щоб москалі асимілювали слов’ян і панували над ними. А Шевченко розумів слов’янофільство