В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

«Под южнорусским сепаратизмом или отщепенством ми разумеем попитки ослабить или порвать связь, соединяющую малорусское племя с великорусским, — викладав свою позицію автор у вступі. — По тем средствам, помощью которых сепаратисти стремятся к достижению своей цели, ми можем различать сепаратизм политический (государственная измена гетманов Виговского и Мазепи) и культурно-етнографический или украинофильский (Максимович, Костомаров и, пожалуй, Кулиш)».

С. Щеголєв блокується з відомим публіцистом П. Струве, заводячи мову про «степень полезности и необходимости украинской культури». Він посилається на думку того про «внутревластний факт» «русской культури», яка власне поглинає «велике, — мало — и белорусскую». Щодо «малоруського язика» Струве погоджувався тільки на «путь скромного областного развития», вважаючи російську мову спільною для «всех русских народностей».

«Декларация русского прогрессивиста г. Струве достаточно убеджает нас в том, — наголошує Щеголев, — что украинская культура в России не принадлежит к числу факторов необходимых или полезних. Да и самая работа на етом национально-культурном поле не делает чести работникам».

Підтримуючи войовниче гасло Струве «енергично, без всяких двусмисленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством», Щеголєв нагнітав цю українофобну істерію, заявивши, що обмежитися ідейною боротьбою «русские граждане», яким дорога «общерусская культура», не мають права, «чтоби не уподобиться покару из криловской басни».

Войовничий шовініст запропонував широкий спектр заходів для «систематической борьби правительства с украинским движением»: «предохранение южнорусской деревни от современной «украинской» литератури, т. е. от книжного «украинского» язика и фонетического правописания»; не випускати з книгосховищ для масового користування творів друку українською мовою, якщо в них не дотримано російської орфографії; заснувати при Міністерстві народної освіти постійний комітет, який розглядав би подані видавцями твори «малорусской популярной литератури» і допускав би їх до бібліотек, публікуючи каталоги дозволених видань. «Просвіти», а також їхні читальні мали бути закриті. Українські клуби і товариства повинні були б вести діловодство «на государственном язике и с соблюдением общепринятого правописания». Щодо професійних труп та аматорських гуртків, допускалися тільки такі українські п’єси, де «сфера малорусского язика ограничена битовим и племенним положением героев». Лекції для «малорусских простолюдинов» читати російською мовою (з поясненням по-українському окремих слів). Це ж стосується й церковних проповідей по селах. Найбільшу увагу й опіку з боку суспільства, місцевої влади, уряду й законодавства приділяти народній (початковій) школі «в смисле незиблемости русского преподавания в ней и охрани ее от украинской литератури и от «украинского» язика в устах преподавателя». В учительські семінарії, інститути, а також в духовні семінарії й єпархіальні училища не допускати осіб, «сочувствующих или потворствующих украинской пропаганде, не говоря уже об активних членах укр. партии». Українські відділи в бібліотеках учительських інститутів та інших середніх шкіл недопустимі (виняток для окремих класиків, але виданих з дотриманням «государственного правописания».

Сільським учителям заборонити не тільки участь, «но и какую-либо прикосновенность к малорусским спектаклям и литературно-декламационным печерникам». Всіляко підтримувати їх ініціативу у постановці простонародних п’єс російською мовою, у проведенні російських читань і популярних лекцій. Провести конкурси з вельми високими преміями для створення російського репертуара п’єс, «интересных ы понятных для малоросса-простолюдина». Видавати особливі грошові винагороди вчителям, які піднімуть російську грамотність своїх учнів вище середнього рівня. Вже за нашого часу викладачі російської мови мали надвишку до зарплати.

Всі ці каральні акції Щеголєв назвав схемою «средств самообороны русской культуры и государственности от язви украинства».

У Києві 1912 року було видано також доповідь А. Стороженка «Проысхожденые и сущность украинофильства». «Український рух — це польська інтрига» — основна ідея цієї праці. Українській літературі присвячено лише один абзац, який дише злобою і ненавистю.

Взагалі ж Київ був одним з центрів войовничого російського шовінізму. Саме Київська рада губернського правління «Союза русского народа» порушила 1914 року питання про заборону діяльності українських і польських просвітницьких наукових товариств, а також про закриття українських і польських газет та журналів.

За статусом Київського клубу російських націоналістів, прийнятим у грудні 1911 року, російському народові належало державне право щодо інших народів, не допускалося ніяких автономій, «ибо ето был би первый шаг к расчлененыю России на части». Тому, проголошувалося в статусі, «Фынляндыя есть неразрывная часть Российской ымперыы, принадлежащая нам по праву завоевания», а «Юго-Западний край есть исконный и чисто русский край». «Русскый народ существует только одын. Никакого малорусского или «украинско-русского» народа нет, а есть только южнорусская ветвь единого русского народа, — стверджувалося в статусі. — Украинофильское движение представляет собой явление… вредное»…

В одній з доповідей на засіданні клубу було таке: «Следовало би еще подвести вас к зловонному болоту новейшей «украинской» так називаемой изящной словестности, познакомить вас с произведениями разних Франков и Маковеев, Кобринских и Кобилянских, Винниченков и Карманских, Козловских и Кримских, Лесь и Олесей, Пачовских и Капелъгородских, Онацких й Чернявских; но, к сожалению, время на исходе. Скажу одно: испарения сатаниниской злоби, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому ненужних писаний господ и госпож как би виползших из каких-то подполий ада, прямо душат свежего человека. Не скриваются ли под некоторими «украинскими» псевдонимами злобние сили Иуди? Нравственная грязь писаний, напр., Винниченко и Кримского также переходит всякие обичние предели»

Прикметно, що серед членів клубу було багато українців — політика, що століттями заохочувала відступництво й перекинчество, дала свої наслідки.

Столипін, приймаючи представників клубу, заявив, що мазепинський рух в Росії підтримується пруськими марками, і звернувся до київських шовіністів з закликом: «Тушите пожар, пока не поздно».

У січні 1913 року відбулося велелюдне зібрання членів клубу, на якому було розглянуто питання «о положений русского дела в подьярменной Зарубежной Руси», тобто в Галичині. Було заслухано повідомлення «Новітні гоніння на російський народ у Галичині і погроза галицьких українців-мазепинців на адресу Росії».

Того ж року на зібранні клубу професор І. Сікорський виголосив доповідь «Росіяни і українці», в якій стверджував, що «каких-либо данних, указивающих на существование в России особой «украинской» раси» не найдено. Він відстоював правочинність одного-єдиного терміну «русский», виключаючи з ужитку «все дроблення» («великоросе», «белоросс», «малоросс», «южноросс»), оскільки вони, на його переконання, «лишена антропологического или етнического основания». Також ратував за єдину російську мову, близьку і нібито зрозумілу всім українцям, а відтак виводив звідси «психологическую ненадобность созидать второй параллельний орган». Тому намагання українців розвинути самостійну науково-літературну мову, що постало