В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу сього і самих вас. Довголітній досвід мій у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі на нинішнє становище справ міністерських, і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ані для кого, аж доки станеться. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдує власною своєю важливістю».
На цей поклик відгукнулися й пішли за гетьманом: з генеральної старшини — обозний Ілля Домиковський, суддя Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осавул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. А також небіж гетьмана Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Федір Миронович, Клим Довгополенко, Афанасій, Григорій та Іван Герцики, Федір Нахимовський, Федір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб. Писарі Яків Гречаний, Михайло Ломиковський, Іван Максимович, канцеляристи Антонович і Григорович. З полковників: київський Констянтин Мокієвський, прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Семен Зеленський, миргородський Данило Апостол, компанійські Гнат Галан та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило. Але їхні полки, яких вони вели, були невтаємничені в цей спротив, що згодом призвело до розсіювання загальної потуги. Та й не всі із названих до кінця були вірні своєму вибору — одні здригнулися, інши повірили в царське прощення.
Цар діяв навально і люто — це видно із знищення Батурина та кривавих репресій. В царських маніфестах до народу зводилися наклепи на Мазепу, зокрема про те, буцімто він зірвав зі стіни образ Божої Матері, топтав її, відрікався від православної віри і пристав у шведську. Це все задля того, щоб відвернути від нього народ. На агентів гетьмана, посланих повсюдно за підтримкою, було влаштовано тотальне полювання. Ім’я І. Мазепи ганьбили в маніфестах, у церковних анафемах.
Після падіння Батурина до царя перекинулося чимало з прибічників гетьмана. Атимчасом кошовий Кость Гордієнко привів до нього 15 тисяч запорожців. За договором І. Мазепи та Карла XII Україна мала бути незалежною державою. В основних пунктах цього договору значилося (за «дедукцією прав України» Орлика):
«Параграф 2. Все, що завоюється з колишньої території Московського царства, надлежатиме на підставі права війни тому, хто цим заволодіє, але все те, що як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українськім князівстві…
Параграф 4. Іван Мазепа, законний князь України, жадним способом не може бути порушений у володінні цим князівством…
Параграф 5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб».
Йшлося про суверенну й соборну Україну, але Полтавська катастрофа не дала здійснити ці далекосяглі плани. Союзники змушені були шукати прихистку на турецькій території. Того ж страшного літа 1709-го 22 серпня старий, убитий поразкою гетьман помер. У похвальній похоронній промові Пилип Орлик високо поставив доблесті визволителя України:
«Той великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоб вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма.
Та і тут, на чужій землі, доля своїм присудом завдала удар ясновельможному гетьманові Іванові Мазепі, якого ім’я житиме вічно з славою у пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні народ не тратять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завсіди остаточно запанувати».
Розмірковуючи про наслідки поразки І. Мазепи в Полтавській битві, М. Грушевський у статті «Виговський і Мазепа» («Літературно-науковий вістник», 1909, кн. VI) написав: «Його лояльна політика, яку він тягнув до останньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг опертися український рух проти московської зверхности, а тяжка рука петровського режиму, що налягла зараз на Україну, перегородивши всі дороги для поширення Мазепиної «измени», не лишила місця для ніяких вагань».
Та все ж, незважаючи і на ці помилки, і на трагічну поразку, ім’я Івана Мазепи стало символом боротьби за українство, за незалежну державу. Як писав Пилип Орлик, Іван Мазепа гетьман «знехтував усім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував самим життям — аби піднести свою вітчизну і визволити її з московського ярма».
5 квітня 1710 року козацька рада під Бендерами обрала гетьманом Пилипа Орлика й затвердила «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького Війська».
Діяльний і невсипущий Орлик, маючи незначні військові частини, заручився підтримкою кримського хана і в березні 1711 року рушив на Лівобережну Україну. Він розіслав універсали з закликом «ополчитися против московської власти» (М. Костомаров), а також звернувся за підтримкою до гетьмана І. Скоропадського, пообіцявши в разі визволення з-під московського уярмлення не претендувати на його булаву. Та старий гетьман вволив бажання царя й послав військо проти Орлика. Царські кати палили Орликові універсали, а з наказу Петра І до Глухова було зібрано як закладниць дружин генеральної старшини, в тім числі і гетьманшу. Київський губернатор князь Д. Голіцин таким чином пильнував жінок правобережних полковників. Похід Орлика мав незвичайний успіх, українські фортеці відчиняли перед ним свої брами. Але невдача спіткала його при штурмі Білої Церкви, коли царське військо зробило вдалу вилазку. Поляки, які були з Орликом, відступили на Полісся, а татари кинулися набирати по селах ясир та грабувати церкви, їхній султан відступив до Буга.
Коли в липні того ж року російське військо на чолі з Петром І було оточено на річці Прут турецьким військом, разом з яким були і козаки Орлика, то цар відкупився від полону. Та все ж Орлик зумів добитися, щоб у мирному договорі не обминули українське питання. Може б, воно й постало у виграшному варіанті, якби знову
