В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Київські студенти, члени «Союза русского народа», як повідомляв журнал «Украинская жизнь», запровадили новий спосіб боротьби з українством. Це були грубі хуліганські випади проти редакції української газети «Рада», проти «Української книгарні» на Безаківській вулиці та книгарні «Літературно-наукового вісника»: бомбардування вікон пляшечками з чорнилом, розбиття вітрин, шматування українських видань. Ці ж завзяті «союзники» у студентській формі напали на Український клуб, де саме був уряджений вечір пам’яті М. Лисенка, вчинили там ^ешкет, розбивши вікна й закидавши залу тими ж чорнильними «снарядами».

1913 року В. Винниченко зі сторінок газети «День» звернувся з «Откритим письмом к русским писателям», де вказав на крайній їхній консерватизм щодо українців, який «до униния, до стида повторяется и в анекдотах «из хохлацкого бита», називаемих рассказами. Всегда и всюду «хахол» немного глуповат, немного хитроват, непременно ленив, меланхоличен и порой добродушен».

Журнал «Украинская жизнь» в № 1 за 1916 рік подав огляд

О. Липовецького «Украинство в призме редакционной мисли». Яких тут тільки не наведено обвинувачень на адресу українофілів! I «приносят русские интереси в жертву интересам инородчини» («Волга»); і «мазепенцами могут називать себя люди, за австрийские серебренники сеющие измену и вражду, чтоби оторвать из-под мощного крила двуглавого орла Малороссию и бросить ее в швабскую неволю» («Земщина»); і «виродки из русской семьи, имя которым мазепенци»; «украинцы — злостние враги Россиы, ы им должна бить объявлена нашим государством беспощадная война» («Киев»); і «малороссиянам навязивают в качестве язика образованного обществом жалкий жаргон из смеси малорусских, польских и даже немецких и латинских слов — жаргон, сфабрикованний при участии специалистов гофратов австрийской служби» («Голос Руси»),

Після арешту М. Грушевського восени 1914 року саратовська газета «Волга» висловлювала сподівання, що вчений «за свою предательскую деятельность получит возмездие полной рукой».

Коли в Астрахані відкрився Український клуб, місцеві чорносотенці звернулися до міністра внутрішніх справ з телеграмою про те, що «враги России задались гнусной целью разъединить русский народ, обособить малороссов и великороссов».

Автор книжки «Русский национализм» В. Строганов (С.-П., 1912) проповідував принцип зоологічного націоналізму: «Россия — для русских». Щодо інородців він пропонував «создать благоприятную обстановку для забвения своей билой независимости — и тонкая обрусительная политика увенчается успехом».

Через два роки там же, в Петербурзі, з’явилася книжка О. Реннікова «Самостийние украинци. Сатирические очерки украинского движения». За формою і змістом це був дешевий, бездоказовий пасквіль.

На сторінках «Украинской жизни» впродовж кількох років публікувалися відповіді на анкету про ставлення прогресивного російського суспільства до українського національного руху. Серед запропонованих запитань були про визнання «отличительних особенностей украинцев», про оцінку насильницької асиміляції, про потребу національної школи, про байдужість російської громадськості до національних змагань українців, про денаціоналізацію українців державними заходами та ін.

«От самостоятельного культурного развития украинского народа можно ждать самих отрадних результатов, ибо нет никаного сомнения в том, что ето одна из первейших ветвей славянского древа», — заявив А. Луначарський. Як видно з відповідей, він ще гімназистом перечитав усе найкраще з української літератури і вважав, що у справі демократизму вона «лет на пятьдесят обогняла великорусскую».

Серед анкетованих знаходимо ім’я Максима Горького. «Поскольку я знаю психику лучшей части русской интеллигенции, я знаю, что русский народ всех трех племен мислился и чувствовался ею как единое целое», — читаемо в його відповідях, а далі обстоювання цього «целого» розгорнуто в широку метафору, яка віддає явним «собирательством» «русских и неруских племен!»:

«Если говорить о России как целом, не надо забивать, что строили ее все три племени вместе и что они-то и есть живой ее скелет, крепко обросшии мускулами иних племен; надобно неуклонно заботиться, чтоби етот стержень хорошо чувствовал свое химическое единство, чтоби он мог бистро и успешно развивать все свои добриє, здоровие свойства, тогда и мускулатура плотнее срастется с ним».

Активним апологетом великодержавництва виступав П. Струве, який вбачав в українстві загрозу для «великого надбання нашої історії — загально російської культури». Тому він ратував за нівеляцію народів Росії.

Він знаходив широку підтримку у правій пресі. Так J1. Волков («Московские ведомости») у статті «Мазепинство в Москве» закликав закрити всі українські товариства, які ставлять за мету «нарушение государственного единства России», а також друковані органи, які ведуть «пропаганду малорусского сепаратизма».

Провокаційні виступи рясніли на сторінках газет «Утро России», «Новое время» (в цій останній навіть невинне київське свято «Колос жита» потрактовано «еврейско-мазепинской демонстрацией»).

З-поміж російських учених, які подали дружню руку українству, особливо активно підтримали його на початку XX століття, коли уряд раз у раз звертався до академічної думки, передусім слід назвати академіка Федора Корша (1843–1915). Прихильність до українського народу та його потреб була традиційною у Коршів: Тарас Шевченко згадує батька вченого серед «просвещенных москвичей», у яких він знайшов «самое теплое радушые лычно ко мне и непритворное сочувствие к моей поезии».

Академік Ф. Корш був почесним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, йому належить низка статей, що прислужилися українству: «Украинский народ и украинский язык», «Нечто об украынстве», «Националистическые наукы» (проти шовіністичної брошури професора Сікорського), «Шевченко среды поетов славянства».

Академіки Ф. Корш і О. Шахматов висунули для обрання в ординарні академіки Російської академії наук кандидатуру Івана Франка (консервативна більшість їхніх колег віддала перевагу іншій кандидатурі). Ф. Корш написав українською мовою статтю для ювілейного збірника до 40-річчя творчої діяльності І. Франка.

Фактів приязного ставлення російської інтелігенції до українства можна навести чимало, хоча вони тонули в загальноімперській істерії, підігріваній офіційними чинниками.

Так, ще 1860 року «Товариство сприяння нужденним літераторам та вченим» звернулося до поміщика Фліорковського з листом-проханням звільнити з кріпацтва родичів Т. Шевченка (там, зокрема, стоять підписи І. Тургенева і М. Чернишевського. Та й викуп Т. Шевченка з кріпацької неволі стався завдяки представникам російської інтелігенції.

Яків Полонський у часи свого секретарювання в Комітеті у справах цензури допоміг Олександрові Русову виклопотати дозвіл на ввіз до Росії й України першого тому «Кобзаря», виданого в Празі. Він же опікувався долею засланого на Північ П. Чубинського.