В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Непримиримим борцем проти царського поневолення став колишній старший канцелярист Івана Мазепи Петро Іваненко (Петрик), який 1691 року втік на Запорожжя, посів місце січового писаря, а наступного року у фортеці Казикермен підписав з кримськими татарами статті вічного миру, за якими видільне князівство Київське та Чернігівське хан мав обороняти «від поляків, від Москви, і від усіх ворогів», а Україна — взаємно Крим, від тих же посягачів. Поки «малоруська Україна» не звільниться від «московської влади», Крим обіцявся давати на підмогу орду. З татарського боку статті підписав Казикерменський бей Келинмурза.
Петрик, який за допомогою татар у липні 1662 року був проголошений гетьманом, висунув досить широку програму визволення — національного (з-під «московського ярма») та соціального (з-під своєї власної старшини). Задля такої справи цей «козацький ханський гетьман» мав підняти Запорозьку Січ, яка угоду з Кримом схвалила, а проте до повстання не приставала, окрім 500 «охотників» з голоти.
29 липня 1692 року «Петро Іванович, з божої ласки гетьман Запорозького війська», прибувши з Калгою-солтаном до Самари, розіслав звідти в довколишні орільські міста універсали, в яких прояснював: «…Вже вашим милостям має бути відомо, що я, знаючи, що Запорозьке військо живе ущемлено, і бачачи невиносні кривди й ущемлення ваші, які діються від Москви та наших немилостливих панів, і бажаючи звільнити вас от підданства, удався до Кримської держави і в цій справі до Крима їздив…»
Далі йшлося про те, щоб козаки «вислали назустріч його милості солтану і на зустріч нам свою, Запорозького війська, старшину, а самі наготувалися з ними з усім належним у ту воєнну дорогу на свого ворога москаля, щоб, більше не носячи невільничого ярма на своїх вільних козацьких шиях, з божою поміччю змогли його скинути. І те знайте, що ця війна на москаля почалася не через що інше, тільки задля ваших вольностей і для загального посполитого добра. Про це не треба нам багато писати; що вам діють москалі та й свої драпіжні пани/… /Отож візьміться всією щирою правдою, без жодної обмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній Бог, виб’єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки ваші за Хмельницького /…/ А коли б тепер не повстали за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитесь уже вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи».
Одначе татари, чужі українцям своєю вірою, велися підступно, по-зрадницькому, через те й на Петрика народ дивився з підозрою. Тим паче, що виступ проти «драпіжництва» своїх панів був чужий Мазепі.
То була трагічна сторінка української історії, коли гетьман І. Мазепа, майбутній бунтар проти сваволі Петра І, з широко афішованою відданістю царю ганьбив і знищував волелюбця, якому судилося стати його попередником у визвольній боротьбі років за п’ятнадцять.
Можливо в цьому фатальна помилка І. Мазепи: будучи понад двадцять літ вірним цареві, він не тільки виховував і тримав силою в цій вірності народ, а й придушував будь-який спалах незадоволення російською політикою в Україні. Хоча, звичайно, причини його поразки значно глибші й осяжніші.
Певна річ, підстав покладатися на підтримку таких шляхетних союзників, яким був Карл XII, було багато, але вислід тієї боротьби залежав передусім від готовності свого, українського люду. Збереглася маса скарг, викликаних «процесом дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння». (О. Оглоблин). Сам І. Мазепа був одним із найбагатших поміщиків тодішньої Росії. Між ним і голотою та навіть і рядовим козацтвом за два десятиліття пролягла така вирва, що його найпапкіші і найпереконливіші поклики до здобуття волі й незалежності не знайшли очікуваного резонансу в серцях упосліджуваної ним маси.
Пилип Орлик у листі до Стефана Яворського («Основа», 1862, листопад) розповідає, як визрівав задум гетьмана відійти від царя, та які причини його до того спонукали. Це, предусім, агресивні наміри царя і Меншикова щодо України. Якось у старого гетьмана в присутності Орлика вихопилося зітхання: «Звільни мене, Господи, від їхнього панування». 1706 року Меншиков на обіді у Мазепи у Києві, в присутності царя, кинув таку грозьбу: «Пора нине за тех врагов приниматца» (тобто за козацьку старшину). Йшлося про ліквідацію решток автономії України.
17 вересня 1707 року Іван Мазепа відкрив визрілий у нього потаємний намір своєму довірникові генеральному писареві Пилипові Орлику, відкрив, присягнувши на животворящому хресті, і довірника попрохав звершити те ж. У тому одкровенні Орликові Мазепа заявив: «…Я призиваю Всемогущего Бога у свідки і присягаю тобі, що не для своєї користі, не для вищої почесті, не для якої іншої гадки, а тільки ради всіх вас, що під властею моєю й під регі-ментом стоять, ради жінок і дітей ваших, ради загального добра матері нашої бідної України, для користі усього Війська Запорозького і народу українського, для возвиїиення й розширення військових прав, вільностей хочу я при помочі Божій так робити, щоб ви з жінкам і дітьми вашими і рідний край з Військом Запорозьким не погибли як з московського, так і з шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб’є мене на душі й на тілі Бог в Трійці Святій Єдиній і невинні страсті Христові».
Мазепа виголосив промову, що в українській історіографії здобула назву Декларації прав української нації. Ось її основні постулати:
«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя…
… Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я
