Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Ґотліб не заперечує, що поведінка має еволюційні передумови, але й спекулювати на цьому може бути цікаво і захопливо. Такі теорії можуть навчити нас багато чого в довгостроковій перспективі, але та увага громадськості зараз, швидше за все, обумовлена тим, що це просто цікаві історії.

Прихильники еволюційної психології пояснюють релігію як результат людської схильності вигадувати пояснення та будувати причинно-наслідкові зв’язки у світі. Нам потрібен Бог, щоб пояснити такі позбавлені сенсу явища, як негода, землетруси та війни. Проте цю саму модель до пояснення своєї поведінки вони рідко застосовують. Найважливішим чинником сучасної популярності парадигми, мабуть, є її історичні масштаби. Вони знаходять нашу прив’язку до плейстоцену та генів, хоч і ціною втраченого авторитету Бога.

Можемо припустити ще одну причину успіху книг «нічим не можу тут зарадити» – це особиста преференція, адже не всі прагнуть керуватися принципом «допоможи собі сам» з літератури із саморозвитку, а багатьох просто може відштовхувати надміру оптимістичний тон, який часто буває в таких книжках. Незважаючи на її демотивуючий заголовок, книга Девіда Макрейні «Ти не такий розумний» (You are not so Smart, 2012) – чудовий приклад критики посібників з особистісного розвитку. Макрейні подає блискучий огляд найпоширеніших способів самообману, а також поради, як не піддаватися йому. Автор створює відмінність між двома «я»: теперішнім і майбутнім. Особистість, що стикнулася з конкретною ситуацією безпосередньо, схильна до брехні та самообману, якщо ж особа віддалена від ситуації часовими рамками і думає про неї як про минуле чи майбутнє, то вона більш чесна та далекоглядна. Найрозумніше буде переконатися, що висновки щодо ситуації сформовано вже заздалегідь, з огляду на всі слабкі сторони теперішнього «я». Наприклад, дуже поширеною проблемою є відкладати все, що потрібно зробити, на майбутнє, у переконанні, що в майбутньому ми будемо більш мотивовані і матимемо більше часу на це. Вихід – «прив’язати себе до щогли». Хочете займатися спортом – заздалегідь домовтесь про тренування з другом. Бажаєте попрацювати – обмежте доступ до інтернету, аби протягом наступних кількох годин не було змоги перевіряти ні електронну пошту, ні соціальні мережі, аж поки не закінчиться робочий день.

Звісно, такі прийоми та техніки не є новими, лиш тепер вони підтверджуються сканованими зображеннями мозку. У XVIII та XIX століттях філософ Девід Юм та психолог Вільям Джеймс відповідно описували людей як істот, що схильні спершу діяти, а потім думати, та й загалом не є дуже раціональними. Їхня порада, як відновити хоч якийсь конт­роль, була такою ж: «Найкраще насамперед перетворити нашу нервову систему на союзника, а не ворога», – писав Юм. Хоча такі методи, що ґрунтуються на знаннях, часто подають песимістичний погляд, що відрізняє їх від риторики літератури із саморозвитку, на практиці вони нагадують багато прийомів з тієї самої літератури, але без будь-якої згадки про особистісний ріст, позитивні думки та самомотивацію.

Метафора з «прив’язуванням его до щогли» нагадує нам, що схожі психологічні механізми були добре відомі ще в Давній Греції за часів Гомера. Першим прив’язати себе до щогли, за описом автора, звелів відомий моряк Одіссей, коли корабель пропливав попри землі сирен. Потім він попросив свою команду позакладати до вух воскові затички, щоб, по-перше, не чути пісень спокусниць, а ще його власного благання про звільнення. Пізніше ця історія знайшла своє втілення в народній мудрості: «Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні». Але найбільше це, мабуть, нагадує старомодну протестантську мораль, де спокуси диявола замінили власні мозкові імпульси. У старі часи саме диявол постійно змушував вас спокушатися короткочасними задоволеннями і забувати про обов’язки, але вихід був той самий: з недовірою ставитися до всіх своїх бажань і перенести рішення на особистість, що перебуває за межами ситуації. У релігії цю роль на себе взяв Небесний Батько. Сьогодні ми повинні віднайти цього суворого суддю в собі – і завжди триматися на безпечній відстані від теперішнього «я». Якщо раніше надійною опорою для людей був істинний Бог, то тепер ми можемо вірити лише в те, що наші прагнення оманливі.

Необхідна брехня

Через кілька тижнів після моїх відвідин курсів «Minding Manners» мало що залишилося в голові. Час від часу я все ще намагаюся нагадувати собі, що всередині мене є гелієва кулька, і що мені потрібно готуватися краще і ґуґлити людей перед зустріччю з ними. Перед курсами я плекав надію, що зможу навчитися простим прийомам, які дадуть мені змогу мати більш витончений та загадковий вигляд. Але це не так просто. Навіть наймайстерніших шахраїв викривають, згадаємо Крістіана Ґергардсрайтера в ролі Кларка Рокфеллера. Певним чином його тріумфальна історія влиття у вищі кола США – немов з посібників особистісного розвитку: хлопець настільки добре переконує всіх, що він багатий і успішний, що насправді таким і став. Неймовірна кар’єра побудована на незламній впевненості в собі.

Однак книга Марка Сіла «Чоловік у костюмі Рокфеллера» (The Man in the Rockefeller Suit) показує, що в цій людині було щось більше. Звісно, відсутність загальноприйнятої етики. Але Ґергардсрайтер також був далеко не дурним хлопцем, який по-своєму, але все ж наполегливо працював. В інтерв’ю для книги люди, які знали його, постійно повторювали, як наполегливо він вчився, як добре орієнтувався у кіно, щоб легко могти видавати себе за продюсера, як добре підтягнув себе у фінансах, щоб могти скидатися на керівника акціонерного товариства. Він промуштрував підручники, за якими викладали в коледжі, задля достовірності історії, він перейняв вишуканий стиль та манеру одягатися, а ще досконало вивчив мову і навчився копіювати новий акцент. Він, безперечно, мав і акторський талант. З усього видно, бути шахраєм – робота не з легких.

Таміко Забліт навряд чи хоче, щоб її асоціювали з шахраями, але вона неодноразово під час курсу підкреслювала, що аби змінити свою зовнішню самопрезентацію, треба немало потрудитися. Кожен, хто має змогу навчатися у школі швейцарського етикету, вправляється у цьому цілий рік щодня. Запис на тижневі курси, на кшталт таких, які пропонує Забліт, передбачає багато самостійної роботи. Перед тим, як ми роз’їхалися, Таміко порадила всім нам повчитися підніматися та спускатися сходами, а ще правильно сідати і виходити з автомобілів. Також потрібно було вдосконалити своє вміння тримати коліна та щиколотки разом, на жаль чи на щастя для мене, це стосувалося лише жінок.

– Деякі чоловіки просто не усвідомлюють, що коять, – сказала вона. – Ви європеєць і є самосвідомим, з американцями гірше, вони просто пливуть за течією. І їм подобається відчувати комфорт. У Європі одяг виготовляли не для того, щоб він був зручним, ви не побачите французьких дітей, які грають у пісочниці у спортивних