Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Сьогодні найбільш прийнятним поясненням є теорія, висунута Амоцом Захаві, яку названо «принцип гандикапу» (handicap principle). Як згадувалося раніше, високі стрибки в повітрі можна сприймати як форму правдивих сигналів сили. Інший спосіб продемонструвати силу – постійно носити зі собою великі каменюки. Фактично це те, що роблять коні на іподромі в так званій гандикап-гонитві, де найсильніших коней додатково навантажують, щоб зрівняти шанси. Негативним ефектом є те, що кожен може побачити, який кінь найсильніший, просто відшукавши найбільш навантаженого. В основі гіпотези Захаві лежить ідея про те, що хвіст павича та інші неадаптивні сигнали – це своєрідна реклама власних генів, спрямована на потенційних партнерів, мовляв: «Поглянь, я ціле життя протягнув його на собі і досі живий, подумай, я можу передати ці добрі гени твоїм нащадкам».
Далеко не всі біологи приймають цю теорію пояснення оперення, але інтуїтивно зрозуміти її легко, і вона працює доти, поки за такі сигнали платиться своя ціна. Але що, якщо ці сигнали не створюють жодних проблем? У деяких горобців, наприклад, темна плямка на грудях є сигналом агресивності. Чим більша плямка, тим агресивніший її власник, і тим вище місце він посідає в ієрархії. На відміну від хвоста павичів, така плямка не створює додаткових незручностей для горобців. То чому плямки на грудях є далеко не в усіх? Чому інші горобці не прагнуть отримати вищий статус таким чином?
– У нас було кілька спроб пояснити це, – каже вже знайомий нам біолог Туре Шлаґсволд, який знає багато не лише про мухоловок, але й дещо про інших птахів, зокрема про статусність горобців. – Якщо взяти горобця з невеличкою плямкою і домалювати її більшою, далеко не обов’язково статус горобця перейде до вищого рангу, адже це повинно супроводжуватися відповідною зміною поведінки. Оточення швидко помічає, коли поведінка не відповідна щодо розмірів плямки.
Як наслідок, на горобця з підробленою плямкою нападають частіше, ніж на інших, з таким самим розміром плямки, його статус, навпаки, падає, немов у покарання. В аналогічному експерименті з осами на розрисованих ос нападали в шість разів частіше, бо суперники відчували невідповідність між поведінкою та зовнішнім виглядом, це як видавати Volkswagen за Porsche. У лісових умовах, очевидно, дуже провокаційно видавати себе за сильнішого. Статус горобців піднявся лише тоді, коли їм вкололи тестостерон, і рівень їх агресивності зріс і став співмірним з розміром плямки. Схоже, тут напрошується висновок, якщо чимось погрожуєш, то повинен бути спроможним виконати цю погрозу. Як тільки в горобців підняли тестостерон і домалювали плямку, вони були у виграші. З невеликим «але».
– Ну, вони померли від передозування тестостероном, – каже Шлаґсволд. – Такий рівень тестостерону виявився несумісним із життям.
На певному рівні свідомості я, певно, завжди заздрив тим, у кого тестостерон зашкалював, у моїх асоціаціях то були спортсмени, хижаки, хулігани, красунчики та інші, хто мав життєрадісність і силу, словом, ті, до кого мені було далеко. Але Шлаґсволд пояснює, що тестостерон не обов’язково тотожний силі та стійкості. Він, наприклад, пригнічує імунну систему. Організм має обмежені ресурси, тому завжди існує баланс між пріоритетом агресії чи здоров’я. Загалом це відображено і в тому, що у тварин з великою кількістю тестостерону буде більше паразитів, ніж у тварин з низьким його вмістом.
– Це компроміс, – каже Шлаґсволд. – Live hard and die young[17].
Люди, які одночасно можуть підтримувати високий рівень тестостерону та імунну систему, неодмінно посилатимуть сигнали про свої переваги так само, як і ті, хто носить додатковий вантаж у вигляді камінців. Але також схильність до захворювань можна зменшити, якщо знизити рівень гормона, наприклад, якщо вести менш агресивний спосіб життя. За словами Роберта Тріверса, це одна з причин того, що одружені чоловіки живуть довше, ніж самотні – у них нижчий рівень тестостерону.
Ми, люди, також комунікуємо за допомогою сигналів та поведінки, на що, своєю чергою, впливають гормони. Проте ми значно більше інших тварин використовуємо також і складні та культурно обумовлені сигнали. Ми відійшли набагато далі тілесних сигналів. За допомогою одягу, мови та предметів ми створили багато можливостей подавати як правдиві, так і фальшиві сигнали, і постійно розвиваємо ці вміння. Майже всю культурну діяльність також можна трактувати як вираження статусу, хоча, на перший погляд, це стосується чогось іншого. Прагнення статусності може пояснити багато дій, які в іншому разі не мали б сенсу. Основним видом діяльності багатьох прадавніх суспільств було полювання на великих тварин, хоча вони могли б легше отримати необхідні калорії, збираючи фрукти та споживаючи дрібних комах, а теорія сигналів дає цьому цілком логічне пояснення. Для рибалок мікронезійського острова Іфалук зусилля можуть передбачати більші затрати енергії, ніж її компенсація від вилову. Проте навіть якщо вони повертаються з риболовлі ні з чим, така діяльність сигналізуватиме про наявність сили, волі та наполегливості, що, своєю чергою, відіб’ється на соціальному статусі, коли тріумфатор повернеться додому таки зі здобиччю та щедро нею поділиться.
Люди прагнуть статусності багатьма способами. Вони займаються спортом чи носять костюми з наплічними накладками, щоб виглядати більш переконливо. Але вони також можуть розвивати почуття гумору та відчуття стилю, або стати активними учасниками місцевої спортивної команди. Представники виду, який не уявляє свого існування без матеріальних благ, посилаючи свої сигнали, не обмежуються тілесними сигналами та поведінкою. Все, що ми купуємо чи використовуємо, може сигналізувати про щось, і чесно, і фальшиво. Ми вкладаємо гроші в предмети, наповнюємо ними будинки та гаражі, а з них отримаємо свій дохід у вигляді статусності та претензійності.
Турбо і тестостерон
– Це парадокс, – каже Карл Ейрік Гауґ, редактор журналу «Carl’s Cars». – У світі, де автомобілі їздять усе повільніше, а регулювання стає все суворішим, агресивний дизайн автомобіля набуває дедалі більшої популярності. Якщо ви подивитесь на маленькі моделі, наприклад, Kia, вони все одно на вигляд дуже сердиті.
Він знаходить кілька фотографій на своєму ноутбуці. А й справді: фари мають форму сердитих очей, що зводяться над невеликим ревучим радіатором. Автомобіль нагадує кошеня із суперсилою, дивне поєднання милоти та агресії, що нагадує героя японських аніме.
– Мені здається, всі виробники у світі немов визнали, що BMW є лідером галузі, і тепер у своєму дизайні намагаються їм відповідати, аби показати, що також можуть бути такими ж ефективними та потужними.
Гауґу самому, здається, не надто подобається такий фокус на
