Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Програма Забліт основана на англійській та французькій освітніх традиціях, але її особисте бачення полягає в розширенні перспективи, вона радить людям не зациклюватися на старомодних уявленнях про етикет.

– Нещодавно ми продали нашу першу програму з молодіжного навчального етикету одній з найбільших англійських шкіл-інтернатів. Усе тому, що їхній директор розуміє, що етикет певно не лише про те, як чоловік має допомогти жінці скинути пальто.

Зараз етикет – це більше про розуміння того, що провідний європейський спосіб поведінки вже давно не є основним прикладом для наслідування, на думку Забліт. Вона наголошує, що американці та європейці мають чому повчитися в азіатської та арабської культур, наприклад, способам мислення та вмінню співпрацювати та розширювати свої інтереси на нових ринках.

– Усі приходять на навчання до швейцарських шкіл з абсолютно різним походженням та підґрунтям, але навчання все залагоджує і робить їх рівними. Академічні інституції – дещо геть інше, якщо туди приїжджають дівчата з Індії та Канади, їх ніхто не прагне робити однаковими, зате вони повинні порозумітися. На початках їм доводиться нелегко, бо часто вони надто різні, але тут в гру вступаємо ми. Наше завдання не здружити їх, а…

Забліт робить паузу, ніби шукає потрібне слово.

– Знаєте, що? Тут йдеться про життєві навички. Давайте замінимо слово «етикет» і назвемо його життєвими навичками. Адже саме вони приведуть тебе до вершини. Технічні знання допоможуть вам займати управлінську посаду у відповідній галузі, але тільки соціальні навички допоможуть сягнути вершин.

Повторення і завчання недостатньо, знадобляться також широкі знання про багато відмінностей етикету в світі – в яких країнах не можна тиснути руку жінкам, в яких випадках можна дивитися в очі і коли краще відкрити подарунки.

Починаючи з XVII століття, європейська монополія на етикет була зруйнована, як і сама класова належність. Може здатися, що ідея істинного «я» втратила свою актуальність у всіх сферах, адже протягом життя індивіду доводиться мати справу з багатьма ролями та культурами. Це не заважає старим конструкціям залишати глибокі відбитки на нашому самосприйнятті. Правда про нас самих визначається не тільки нашим соціальним походженням чи вродженими генами. Але ми також не завжди здатні контролювати власні імпульси та упередження так, як нам цього хочеться. Мабуть, найпрагматичніша тактика – уважно слідкувати за брехнею, якою ми дуримо себе, сподіваючись, що вдасться відсіяти хоча б частину самообману.

Чи можу я сам чесно зізнатися собі, навіщо поїхав до Лондона? Мені на мить заманулося стати більш витонченим, чи я просто збирав матеріали для книги? Що з двох було приводом для іншого? Можливо, я дійсно просто хотів відкопати гарну історію? А може, це залежатиме від того, яку частину мого «я» ви спитаєте. Але хто тоді «ви»? Ми можемо скептично ставитися до ідеї істинного «я», заснованої на соціологічних, психологічних та біологічних дослідженнях, але, здається, факт виявлення такого скептицизму вже частково доводить існування неподільного «я».

Як зазначає Лайонел Триллінґ, ми читаємо критичні та сатиричні книги, які найкращим способом по-сучасному пояснюють, як нас формує наше походження, і критикують наші марні сподівання «бути собою» або «знайти свій шлях». Але в реальності ми все ще живемо власним життям, що відповідає старим книгам з повчаннями: нам хочеться знайти ідеального партнера, облаштувати затишний будинок в найкращій локації з красивим садком, де наші діти зможуть отримати добре виховання та піти до гідної школи. Моментами ми помічаємо власний конформізм: коли відводимо своїх дітей, одягнених точно як інші, до садочка, чи коли читаємо поради про те, як краще підібрати лампи з IKEA, щоб вони добре поєднувалися з деякими автентичними стільцями з антикварного магазину та іншими об’єктами дизайну. Пари, що гуляють по IKEA, чимось нагадують сучасну версію племінника Рамо: вони одночасно приймають і дистанціюються від власного конформізму та ідентичності. Сперечаючись, вони добре знають, що агресія не раціональна, а викликана стресом і низьким рівнем цукру в крові.

Ми повинні жити з долею іронії. Щоб критикувати брехню про себе, ми повинні спочатку прийняти її. Сподіваємось, від такого складного та парадоксального мислення ви зможете отримати певну користь. Хто знає, можливо, якимось дзен-гуру вдалося повністю відкинути поняття особистості, але переважна більшість у буденному житті ніколи не досягне успіху в чомусь віддаленому від концепції «я». Принаймні точно не я.

Статус 

Штучний статус – Дарвіновий жах – Принцип гандикапу – Горобець-розбишака – Теорія сигналів – Агресивний автодизайн – Звучання Jaguar – Звук дверцят BMW – Сердита посмішка – Дерев’яні мобілки – Фальшиві статусні сигнали – Піратські копії – Даппер Ден – Годинник-трансформер – Показник статусності – Одяг як ознака класової належності

Уявіть, що ви самець жаби, яка досліджує невідому територію. Ви обережно пересуваєтеся поміж травинками дрібними стрибками, час від часу видаючи гучні квакання, повідомляючи про свою присутність, на випадок, якщо інша жаба претендує на цю територію. Коли на одне із ваших квакань відповідає цілий гурт, ви завмираєте. Готуєтеся до сутички, але дорогою ціною виходити з неї не хочете, тому, враховуючи всі чинники, спритно змінюєте курс і уникаєте подальшого провокування загрози.

Наша здатність інтерпретувати сигнали допомагає нам уникати неприємностей і веде нас по життю. Але не кожне джерело ми можемо інтерпретувати правильно. Задовго до сучасного маркетингу та лінгвістичних теорій, які пояснювали відмінності між знаком і тим, що він позначає, багато організмів навчилися користати з цієї оманливої прірви. Для управління та зміни сигналу не потрібні навіть сучасні технології, наприклад, зливні труби. Це доводиться прикладом зеленої жаби, яку біолог Марк А. Бі вивчав в Індіані в 1990-х роках. Він виявив, що самці змінювали тон своїх квакань, і почав шукати закономірності. Виявилося, що маленькі жаби найбільше модифікували звуки, переважно в ситуаціях, коли виклик їм кидали більші жаби. Тоді вони знижували тон свого голосу, переходячи на жаб’ячий бас. Чим нижчі звуки видають жаби, тим вони більші і небезпечніші. Та, як довели дослідження Бі, не завжди цим сигналам варто довіряти.

Вороги ставлять на карту все, аби перемогти, навіть ціною обману, чи то у випадку «хижак–здобич», чи коли мова йде про двох суперників у битві за здобич. Проте ареною для оманливих сигналів є і любовні справи. Якщо певний вид здатний надсилати сигнали потенційним ворогам для їх відлякування, то майбутніх партнерів ці ж сигнали можуть приваблювати. «Вигляд пір’я в хвості павичів, коли я дивлюсь на нього, наводить на мене жах!» – писав Чарльз Дарвін у листі до Ейса Ґрея у 1860 році. Не тому, що йому естетично не подобалася пишність пір’я, а тому, що він не міг пояснити це явище з еволюційного погляду. Як природній добір міг пропустити щось таке