Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Ларс Галл та Пітер Юганссон з Університету Лунда досліджували те, що вони називають сліпим вибором. У ході експерименту вони показали учасникам фотографії двох різних людей і запитали, хто їм подобається більше. Після цього експериментатор давав їм фото тієї особи, яку вони обрали, і просив детальніше розповісти, чому перевагу отримало саме це обличчя. Експеримент звучить доволі занудним, якщо не враховувати, що він передбачав один несподіваний поворот: після вибору експериментатор підмінював зображення і подавав учасникам насправді фото того, хто сподобався їм менше. Але оскільки вони «знали», що отримують вибране фото, то підміни не помічали. І не тільки не помічали, вони ще й наводили немало причин, чому їм більше сподобалося саме це фото. Ці вигадані причини, за теорією Ґаззаніґа, сфабрикував «пояснювач» для створення цілісної розповіді на основі поєднання візуально отриманої інформації та власних висловлювань. Галл і Юганссон досягли того ж результату внаслідок іншого експерименту, коли підміняли заповнені людьми анкети та просили пояснити їхній політичний вибір, що вони там зазначили, тобто змушували наводити аргументи за протилежні до тих, що вони обирали раніше, уподобання. Звучить божевільно, та, мабуть, наша віра у правильність власних рішень важливіша за сам вибір.

Якби наш мозок насправді був лише певним хитромудрим мурашником, чи в кращому разі парламентом без голови, це означало б, що будь-які пошуки нашої «внутрішньої істоти», «ідентичності» чи «характеру» були б не більш виправданими, як пошуки національної ідентичності. Що, безумовно, у деяких випадках відбувається, однак поведінка держави відрізняється залежно від того, перебуває вона в періоді перебування консервативних чи радикальних сил в уряді, її економіка переживає піднесення чи спад, функціонує вона в мирні часи чи у війну. Напевно, до сприйняття людиною власного «я» слід ставитися так само скептично, як до політичних лозунгів.

Незручна правда

Тож наскільки насправді ми можемо довіряти власній самосвідомості, і чи хтось з нас є кращим за інших? Це взялися досліджувати два психологи в 1970-х роках. Гарольд Саккейм і Рубен Ґур сіли і разом склали такий список незручних запитань:

1. Ви коли-небудь відчували ненависть до своїх батьків?

2. Ви коли-небудь відчували себе винним?

3. Чи відчували ви потяг до якоїсь привабливої особи протилежної статі?

4. Чи ви коли-небудь мали бажання вбити когось?

5. Чи ви відчуваєте гнів?

6. Чи були у вас думки, про які не повинні ніколи дізнатися інші люди?

7. Чи відчували ви іноді потяг до людей тієї самої статі?

8. Ви коли-небудь робили безглузді вчинки?

9. Чи є у вашому житті те, що робить вас нещасними?

10. Чи для вас важливо, щоб інші люди були високої думки про вас?

11. Чи хотіли б ви знати, що про вас думають інші люди?

12. Ваші батьки коли-небудь поводилися з вами погано?

13. Чи є у вас болісні спогади?

14. Чи були у вас коли-небудь думки, що ваші батьки ненавидять вас?

15. У вас бувають сексуальні фантазії?

16. Чи сумнівалися ви коли-небудь у своїй гетеросексуальності?

17. Ви коли-небудь мали сумніви, наскільки ви вмілий сексуальний партнер?

18. Чи ви коли-небудь отримували задоволення від дефекації?

19. Ви коли-небудь хотіли зґвалтувати чи бути зґвалтованим кимось?

20. Ви коли-небудь замислювалися про самогубство як спосіб помститися комусь?

Саккейм і Ґур не мали на меті змусити людей зашарітися, просто хотіли дізнатися, наскільки добре люди можуть обманювати себе. Достатньо було лише підрахувати кількість «ні». Отримавши відповіді учасників експерименту, вони провели ще одну спробу. Дослідники попросили тих самих людей вимовити фразу «come here» і записали це на плівку, а потім дали їм послухати всі записи з багатьма чужими голосами, які промовляли те саме, в довільній послідовності. Здавалося б, людина одразу розпізнає власний голос серед незнайомців, проте виявилося, що це не так просто. До того ті, хто відповів «ні» на більшість запитань анкети, впоралися найгірше з розпізнаванням власного голосу. Вони не знали себе.

Чи знали? Фізичні вимірювання частоти пульсу, артеріального тиску та потовиділення показали чітку реакцію, коли люди чули власний голос, тобто себе вони чули, але не всі могли це розпізнати. Схоже, таким же чином їхня свідомість приховувала правду, даючи менш неприємні відповіді на провокаційні запитання анкети. З цього можемо дати визначення самообману – це здатність мати два різних сприйняття дійсності водночас, але дозволити собі визнати лише одне. Але для чого нам таке вміння? Можна було б подумати, що самообман – надто погана риса, аби отримувати її в дар від природи.

Погана риса чи ні, але в деяких випадках вона може бути доброю стратегією. Це довела психологиня Джоанна Старек з оновленою версією експериментів Саккейма і Ґура. Спершу вона поставила незручні запитання з анкети учасникам змагань з плавання, а потім запропонувала їм пройти додаткове тестування: їх помістили перед екраном, на якому короткими спалахами одночасно показувалися різні слова для кожного ока. Наприклад, ліве око побачило слово «втрата», а праве побачило «оплата». Коли ми піддаємось таким суперечливим враженням, дехто з нас схильний обирати найбільш позитивний варіант: ми побачимо те, що хочемо бачити. Експерименти Старек показали, що ті, хто відмовлявся визнавати приємність дефекації, були тими самими, хто відфільтровував «втрату» і бачив тільки «оплату».

Насамкінець Старек порівняла коефіцієнт самообману з результатами змагання з плавання. Виявилося, що кращі результати показали ті плавці, хто більше себе обманював. Сама Старек пише, що тренери в усьому світі часто називають це чемпіонським мисленням. Той, хто вміє переконати себе, що він найкращий, найсильніший і найшвидший, безперечно, матиме перевагу вирішального дня.

У своїй книзі «Природжені брехуни» Ян Леслі зазначає, що люди з добре розвинутою здатністю до самообману можуть впевненіше переконувати інших та створювати позитивне враження про себе. На роботі, де не зовсім зрозуміло, хто чим займається, ті, хто вищої про себе думки, вважатимуть, що роблять більше за інших, відповідно й поводитимуться більш наполегливо. Такі «сигнали компетентності» підхопить керівництво, тож впевнені у собі швидше отримають підвищення, від чого їхня думка про себе тільки ствердиться. Таким чином вони також братимуть на себе більше відповідальності, що часто приноситиме їм успіх, хоча наслідки можуть бути і негативними. Але оскільки успіхи вони вважатимуть власним досягненням, а помилки виправдовуватимуть обставинами, то в будь-якому разі справлятимуть враження компетентних та досвідчених, хоча й основа всього цього – самообман.

Звичайно, люди з високими амбіціями та самооцінкою також будуть корисними і суспільству: без ілюзій навряд чи так багато молодих людей наважувалися б розпочати новий бізнес, піти в політику чи написати роман. Автор Джордж Бернард Шоу казав: «Мудрі люди пристосовуються