Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

було, додавши до реклами фото відверто одягненої красуні. Гаразд, на сучасний погляд, такий прийом може здаватися ідіотським, однак висновки Аріелі свідчать: що безглуздіший продукт, то краще це працює. Кілька швидких натискань на першій сторінці пошуку Google за запитом «споживчі кредити» також показують, що на багатьох рекламних оголошеннях є красиві жінки.

Класичний експеримент, проведений у Канаді, виявив ще дещо, що може підсвідомо впливати на наш вибір. До чоловіків у парку підходила молода жінка з анкетою. Поставивши кілька запитань про творчість, жінка давала учасникам свій номер телефону на випадок, якщо вони раптом захочуть обговорити з нею результат опитування. Пізніше дослідники підрахували, скільки респондентів зателефонували жінці та запросили її на побачення. Вирішальну роль зіграло те, що до деяких чоловіків жінка підходила, поки ті сиділи на лавочці, інших зупиняла на підвісному мосту. З тих чоловіків, які зустріли жінку на мосту, 65 відсотків зателефонували запросити на побачення, а з тих, хто під час опитування перебував у комфортній обстановці, лише 30.

Дослідники називають це явище феноменом привласнення: коли мозок помічає посилене серцебиття та збудження та трактує їх як ознаки нервування, що доволі природно відчувати на ненадійному мосту. Однак ці сигнали також можуть свідчити про сексуальний інтерес, і в цьому випадку ймовірно, що мозок багатьох учасників помилково прийняв, що відповідні імпульси викликає жінка, а не міст. Частина мозку, яка відповідає за створення цілісної картинки на основі даних наших органів чуття, обрала історію, яка б пояснювала надмірне виділення поту, пришвидшені дихання та пульс, але в цьому випадку пояснення виявилося хибним. Зовнішні обставини надали поштовху конику-стрибунцю. Такі приклади повинні були б змушувати нас замислитися, коли наступного разу збиратимемося осуджувати тих, хто, як Марк Сенфорд, піддався емоційному пориву. Вони також можуть навчити нас не квапитися з поспішними висновками, адже щоб перевірити когось, достатньо поглянути на його дії в небезпечній ситуації.

Але яка частина мозку в підсумку верховодить і формує розуміння внутрішнього «я»? Не важливо, ангели це чи дияволи, мурахи чи коники-стрибунці, все одно ми схильні думати, що посередині таки є істинне «я», яке піддається всім цим впливам, яким можна маніпулювати чи контролювати. Однак якщо це дійсно так, то де шукати те «я» і яке воно?

Придивись до мурахи

Фактично ми давно звикли бачити зображення мозку, поділене на різні зони та частини. Від ретельного розподілу френологами мозку на зони на кшталт «любов до життя» та «область таємничості», до поділу Фройда на Воно, Его та Супер-его. Звісно, хотілося б зрозуміти свідомість за допомогою паперу та олівця, через кола, окремі області та лінії, які показують зв’язки між різними частинами та елементами. У різні епохи були свої улюблені метафори, на основі яких будувалися моделі: наприклад, давньогрецька модель життєвої сили, або пневми, була розроблена за зразком винаходів гідротехніки: помп та фонтанів (хоча саме слово пневма, як не дивно, означає повітря). Просвітництво уподібнювало людину накрутному механізму, як це уявляв собі Жульєн Офре де Ламетрі у творі «Людина-машина» (L’homme Machine). Вік­торіанська епоха парового двигуна мала вплив на поняття витісненого підсвідомого, як пояснював Фройд.

Сьогодні ми схильні називати нашу голову комп’ютером, а про роботу мозку говорити, вживаючи слова «багатозадачність» та «перепрограмовувати». Ця модель має спільне з моделями попередніх епох – те, що ми уявляємо: мозок поділений на різні компоненти, які відповідають за різні функції, так само, як різні частини машини або програми на нашому мобільному телефоні. За нашими уявленнями, у мозку два центри: один з них відповідає за почуття, інший – за дії. Або три: один для обробки візуальної інформації, один для винахідливості і один для винагороди. Але мозок не є ні машиною, ні комп’ютером, як органічну систему так само природно було б порівняти його з лісом чи мурашником. У лісі зазвичай не буває так, що територія чи вид має виключну відповідальність за певну функцію, бо це вічне змагання та співіснування з розмитими межами: і ґрунт, і бактерії задіяні в процесі розкладання органічних відходів, наприклад.

За словами Девіда Іґлмена, мозок радше схожий на складну екосистему, ніж на добре продуману машину. Хоча існують і чіткі поділи на різні області мозку, однак системи взаємодіють і постійно перебувають у внутрішній конкуренції. Наприклад, візуальні сигнали обробляються різними типами клітин та областями мозку одночасно. Те саме стосується і когнітивних процесів. Наша мораль, наприклад, не підкоряється єдиному принципу, а базується на роботі кількох конкуруючих систем: одні засновані на огиді, інші керуються логікою, треті – гнівом, буває й так, що ми помічаємо, як ці системи вступають у конфлікт.

Іґлмен порівняв мозок з парламентом, де різні фракції постійно сваряться, а розподіл влади весь час змінюється. У своїй метафорі він не вказує, чи є у такого парламенту президент, але за замовчуванням ми припускаємо, що в таких системах повинен бути якийсь раціональний лідер, що підтримуватиме порядок. Але якщо йдеться про мозок, чи про мурашник, то таке припущення буде помилковим. Мурах поділили на групи та відповідно до їхньої ролі дали кожній групі назви: рядові робітники, солдати та королева, що наводить на думку про звичну ієрархію в суспільстві, проте в царстві мурах такого немає. Королева нічого не вирішує, робітники не отримують наказів, а в солдатів немає офіцерів. Натомість відбувається щось ще більш вражаюче: колонія мурах організовується за допомогою хитромудрої системи запахів та виділених ферментів. Кожна мураха реагує на їжу і перешкоди, а також на запахи поруч. Ці мікровибори кожної мурахи відображаються у більш масштабних моделях, і таким чином їм налагоджено вдається зводити складні мурашники, зі своїми сміттєзвалищами та кладовищами, а також пороги, що захищають домівку від потопів не один сезон дощів. Причому ніхто з учасників навіть не здогадується, чим глобально вони займаються.

Ми, мабуть, ближче до істини, навіть якщо відкидаємо ототожнення мозку з механізмом у світі технологій, а радше надихаємося та будуємо паралелі з біологічними системами, як-от мурашник чи ліс, де всі частини взаємодіють та конкурують, впливають одна на одну складними способами, а крім того, самі до кінця не усвідомлюють, чого насправді збираються досягти. Свідомість, яку ми можемо відчути, також не варто вважати головною силою, а радше істориком, що ретельно працює над створенням логічної історії на основі наших спогадів. Ще один дослідник мозку, нейробіолог Майкл Ґаззаніґа, назвав частину мозку, яка виконує дану функцію, якраз «пояснювачем» і зазначив, що, як і багато людей, пояснювач турбується більше про те, щоб з розповіді вийшла гарна історія, а не щоб вона була правдивою до деталей.

Шведські дослідники