Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

В. Гнатюка, І. Раковського, І. Франка, М. Павлика, М. Кордуби, О. Барвінського та ін.) і приблизно стільки ж — надіслано ним у Галичину. Ф. Вовк брав активну участь у діяльності НТШ у Львові (з 1899 р. — як дійсний член товариства), під його редакцією вийшло кілька томів праць етнографічної комісії товариства, яку він очолював протягом 1905–1909 рр. Крім «Записок НТШ», учений публікував свої праці в галицьких часописах «Правда», «Житє і слово», «Літературно-науковий вістник». О. Барвінський листовно навіть запропонував Ф. Вовку переїхати до Львова на постійне місце проживання для активізації наукової роботи, але справа так і не була вирішена. На запрошення М. Грушевського та етнографічної комісії НТШ Ф. Вовк у 1903–1906 рр. проводив наукові дослідження в Карпатах спільно з І. Франком, І. Раковським, З. Кузелею та ін.

Свідченням активізації наддніпрянсько-галицьких зв’язків на початку ХХ ст. стали урочистості з нагоди вшанування пам’яті видатних українських діячів. Так, на відкриття пам’ятника зачинателю нової української літератури І. Котляревському до Полтави 30 серпня 1903 р. приїхала делегація у складі 13 галичан і буковинців (В. Стефаника, М. Кордуби, Ю. Романчука та ін.). Збереглися спогади очевидців про теплий прийом галичан і піднесеність українського духу серед учасників урочистостей. Д. Дорошенко згадував, що як тільки голова делегації Ю. Романчук вийшов на трибуну, щоб привітати учасників, «грім оплесків розлягся по цілій залі і довго не давав почати (говорити. — І. Р.)». У грудні 1903 р. в Галичині й Буковині було урочисто відзначено ювілей видатного композитора М. Лисенка. До Львова він приїхав з Є. Чикаленком і С. Єфремовим, пізніше побував у Станиславові, Коломиї, Чернівцях, де його з радістю вітали тисячі людей. К. Студинський писав у спогадах, що «свято Лисенка полишило по собі потрясаюче враження… Наш великий символ соборности українських земель був провідною думкою цілого свята». 2–3 січня 1904 р. галицька і буковинська делегація (А. Вахнянин, Є. Олесницький, В. Шухевич та ін.) приїхала на відзначення ювілею М. Лисенка до Києва. Наприкінці грудня того ж року більше десяти галицьких діячів з буковинцем О. Маковеєм вшанували в Києві ювілей письменника І. Нечуя-Левицького. Спільними акціями наддніпрянців і галичан стали похорони видатних діячів української культури, що уславилися на ниві української соборності, М. Лисенка в 1912 р., Лесі Українки і М. Коцюбинського в 1913 р.

Усвідомлення української соборності в Галичині, що було результатом активізації наддніпрянсько-галицьких взаємин, проявилося в поширенні культу Т. Шевченка. Знайомство галичан з творчістю автора «Кобзаря» на початку 1860-х рр. викликало інтелектуальну революцію у свідомості молодого покоління. Народовська молодь переписувала твори Т. Шевченка від руки, вивчала їх напам’ять, О. Барвінський пізніше згадував, що «на громадських сходинах деклямували ми головно Шевченкові твори». Перше друковане видання творів Кобзаря у Львові вийшло 1867 р. під редакцією О. Барвінського. Шевченківські вечори, що регулярно відбувалися у Львові та головних містах Галичини з кінця 1860-х рр., були засобом пропаганди української національної ідеї. На шевченківському святі у Перемишлі 10 березня 1865 р., організованому народовцями, було вперше прилюдно виконано пісню-вірш «Ще не вмерла Україна», що стала національним гімном. На зламі ХІХ — ХХ ст. галицька громадськість почала увічнювати ім’я Т. Шевченка в пам’ятниках, назвах вулиць. Встановлення пам’ятних обелісків Т. Шевченку в Галичині з ініціативи місцевих українських громад були приурочені до вшанування ювілеїв його смерті (1911 р.) і народження (1914 р.), перший скульптурний пам’ятник-погруддя урочисто встановлено у Винниках біля Львова у 1913 р. Наприкінці ХІХ ст. у ряді галицьких міст з’явилися перші вулиці Т. Шевченка. Характерно, що львівський магістрат відповів відмовою на прохання НТШ в 1900 р. назвати площу перед будинком товариства ім’ям Т. Шевченка (вулиця, названа його іменем, знаходилася на окраїні Львова) і надати дозвіл на встановлення пам’ятника.

Однак загальний стан свідомості тогочасного українського суспільства, особливо на Наддніпрянщині, був далеким від уявлень про українство, які поширював тонкий прошарок національно свідомої інтелігенції. Наддніпрянська «гілка» українського руху на початку ХХ ст. суттєво поступалася в силі галицькій. По-перше, вона майже цілком перебувала під впливом федеративних поглядів М. Драгоманова і стала на самостійницькі позиції в період Української революції 1917–1921 рр., тоді як перехід до ідеї незалежної соборної Української держави в суспільній думці Галичини відбувся на зламі ХІХ — ХХ ст. По-друге, тактика наддніпрянських діячів була більш поміркованою, водночас серед галичан утверджувалася думка про необхідність рішучої боротьби за національно-державницькі ідеали. По-третє, український рух під Росією, на відміну від галицького, не міг похвалитися масовістю. Є. Чикаленко згадував, що поїхавши на відкриття пам’ятника І. Котляревському в 1903 р. в одному потязі з Києва до Полтави, представники наддніпрянської інтелігенції жартома казали: «Коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації…». По-четверте, вагомий вклад у розвиток національного руху в Галичині в ХІХ ст. зробили греко-католицькі священики, тоді як Українська автокефальна православна церква стала, по суті, витвором цього руху, виділилася з лона Російської православної церкви в умовах національно-державного будівництва після Лютневої революції 1917 р. у Росії.

Під час першої російської революції 1905–1907 рр., що відкрила штучні перешкоди для розвитку українського руху, в наддніпрянсько-галицьких стосунках намітилися тривожні тенденції. Лібералізація політичного режиму в Росії виявила загрозу в перспективі відмежування Наддніпрянщини від Галичини. З метою протидії цьому М. Грушевський написав статтю «Галичина і Україна». «…Україна піде своєю відмінною дорогою, — застерігав він, — і віддалення її від Галичини буде збільшатися з кождим кроком, коли не подбати про зближення їх доріг». На його думку, існувала реальна небезпека створення «за яких 20–30 літ… двох національностей на одній етнографічній основі, подібно як серби й хорвати…» М. Грушевський закликав наполегливо втілювати в життя ідею всеукраїнської єдності: «Галичина не може допустити себе до відокремлення від України. Не може довести до того, щоб стати їй чужою…» Особливо гострі дискусії між наддніпрянцями і галичанами на початку ХХ ст. точилися навколо формування української літературної мови. Відомий український письменник І. Нечуй-Левицький навіть писав у 1907 р., що «Галичина, покористувавшись сякою-такою вольністю друку в Австрії, вже виробила нову вищу пісьменську мову… Але нам, українцям, брати ту вищу мову… і користуваться нею — не можна». Закріпленню стандартних норм української мови сприяв чотиритомний словник Б. Грінченка («Словарь украинскаго языка»), опублікований у 1907–1909 рр. Характерно, що Б. Грінченко закликав галичанина К. Паньківського (між ними були багатолітні товариські стосунки) до