Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Активізацію взаємин між галичанами і наддніпрянцями спричинив, з одного боку, Емський указ 1876 р., що спонукав наддніпрянських громадівців звернути більшу увагу на Австро-Угорщину, де існували можливості для легальної української діяльності, а з іншого боку — перегрупування сил у національному русі в Галичині на зламі 70—80-х рр. Русофільське політичне товариство «Русская рада», засноване 1870 р., виявилося неспроможним гідно протистояти полякам у краї. Невдачі в галицько-руській політиці, що виразно проявилися на парламентських виборах 1879 р. у катастрофічному зменшенні чисельності руських послів, спонукали народовських лідерів до зміни тактики. Вони розгорнули діяльність у руслі проголошеної концепції «органічної праці» для зміцнення власної підтримки в масах: видання газет «Батьківщина» (з 1879 р.) і «Діло» (з 1880 р.), скликання перших «всенародних» віч у Львові 1880, 1883 рр. та на провінції тощо. У 1885 р. була створена політична організація народовців «Народна рада» у Львові. Щоправда, народовці ще деякий час об’єднувалися з русофілами для проведення акцій загальнонаціональної ваги, під час виборчих кампаній до Галицького сейму та австрійського парламенту. Молодшу генерацію української інтелігенції, що вийшла на суспільну арену між 1880 і 1900 рр., І. Франко назвав «Молода Україна». На початку 80-х рр. вона надала імпульс для зближення між Галичиною і підросійською Україною, за словами І. Франка, почала «велику працю», що поступово долала «прірви… між простим народом і інтелігенцією, з одного, між Україною і Галичиною, з другого боку».
Ближчому знайомству української інтелігенції з Галичиною сприяли мандрівки студентської молоді в 1883–1888 рр., що, за словами І. Крип’якевича, «були одними з перших спроб зорганізованої туристики і причинилися значно до оживлення краєзнавчих студій». У «мандрівках» взяли участь представники з Наддніпрянщини, зокрема в літній мандрівці 1885 р. — К. Арабажин, К. Мельник-Антонович, О. Доброграєва та ін. (усього — близько 100 учасників). Серед галичан поглиблення контактів з наддніпрянцями шукали брати Олександр і Володимир Барвінські. І. Нечуй-Левицький писав редактору газети «Діло» В. Барвінському 11 серпня 1881 р.: «…От таки читатимемо хоч одну галицьку газету! До сього часу ми не знали, що там діеть ся у Вас в Галичині». Восени 1881 р. В. Барвінський їздив до Києва, де зустрічався з громадівцями (В. Антоновичем, О. Кониським, М. Лисенком та ін.), щоб здобути їхню підтримку для народовців у Галичині, зокрема знайти дописувачів і передплатників для львівського «Діла». Однак він не отримав розуміння «спільности справи України з Галичиною, якого сподівався». Наддніпрянці, будучи прихильниками фонетики («кулішівки»), виступали проти етимологічного правопису газети «Діло» — «максимовичівки», що вживався редакцією для пом’якшення напруги у відносинах із русофілами на ґрунті мовно-правописних суперечок. Крім того, «політичні справи галицьких русинів в нім („Ділі“. — І. Р.) обговорювані», за словами О. Барвінського, наддніпрянців «мало цікавили».
Однак поступово в 1880-ті рр. серед наддніпрянських діячів посилювалося розуміння важливості Галичини у збереженні і розвитку загальноукраїнського національного руху. Особливу роль у справі наддніпрянсько-галицького зближення відіграв видатний український історик В. Антонович, що відвідав Галичину в 1880 і 1885 рр. для наукової роботи і спілкування з місцевими діячами. Зокрема, під час майже трьохмісячного перебування у Львові в березні—травні 1880 р. він, як свідчать «щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р.», зустрівся з понад 20 галичанами, переважно народовцями. Побувавши після Галичини в Західній Європі, В. Антонович повернувся додому на початку 1881 р., коли в Російській імперії з убивством царя Олександра ІІ остаточно запанувала реакція. Під враженням свіжих розповідей В. Антоновича українські громадівці дедалі більше усвідомлювали історичне значення підавстрійської Галичини, з її конституційними можливостями, для вільного національного розвитку. Можливо, саме в той час почав уживатися термін «український П’ємонт», на появу якого не могло не вплинути недавнє перебування історика в Італії та Галичині. Під час візиту до Львова в липні 1885 р. В. Антонович за дорученням київської громади мав нараду з місцевими народовцями щодо видання преси, зокрема спеціального додатку до часопису «Батьківщина», присвяченого справам підросійської України, та участі І. Франка в редакції журналу «Зоря» (проти цього рішуче виступили старші народовці через його соціалістичні погляди).
Образ Галичини як «українського П’ємонту» формували передусім наддніпрянські діячі, починаючи з середини 1860-х рр. Вагомий внесок в усвідомлення ролі краю як центру загальноукраїнського руху, поряд з В. Антоновичем, М. Драгомановим, О. Кониським та ін., відіграв П. Куліш. Приїхавши до Львова в кінці 1881 р. на кілька місяців, він виступив прихильником порозуміння з поляками для забезпечення кращих умов розвитку українського руху. Кулішеві погляди на необхідність польсько-українського зближення, що дало б змогу перенести осередок культурно-національної праці з підросійської України в Галичину, під захист австрійської конституції, знайшли відображення в публіцистичній брошурі «Крашанка русинам и полякам на Великдень 1882 року», виданій у Львові в квітні 1882 р. Однак угодовська ініціатива не знайшла підтримки в обох сторін, яких письменник закликав до порозуміння, через стереотипи в суспільній свідомості, взаємну ворожнечу, що переповнювала історичну пам’ять. Незважаючи на невдачу, Кулішева акція стала «генеральною репетицією» польсько-української угоди, відомої в історії як «нова ера». Підґрунтям для угодовських тенденцій стала еволюція галицького русофільства при фінансовій підтримці російських інституцій, яку виразно засвідчив
