Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

Особливе значення в утвердженні української національної ідеї мав І. Франко, нетривала співпраця якого з редакцією «Зорі» в середині 1880-х рр. виявилася досить плідною. І. Франко доклав чимало зусиль для залучення «цінних матеріалів з України», за його словами, зміст журналу «був надзвичайно багатий і різнорідний». Однак ідейні розбіжності невдовзі взяли гору, він був змушений залишити народовські видання, пішовши з 1887 р. «шукати заробітку між поляками…», друкувався в польській пресі (називав це «наймами у сусідів»). Франкові погляди в останнє двадцятиліття ХІХ ст. зазнали еволюції від соціалізму до націонал-демократизму. Ідея всеукраїнської єдності стала однією з центральних у поетичній творчості І. Франка з 1880 р., коли він написав вірш «Не пора, не пора, не пора…», як своєрідний національний гімн, у його публіцистичних і наукових творах вона так виразно постала пізніше. І. Франко пророчо передав ідею соборності України у вірші «Розвивайся ти, високий дубе», написаному в 1883 р.: Встане славна мати Україна / Щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сяну-річки / Одна, нероздільна. «Соборницькі» ідеали він намагався утвердити навіть на прикладі створення власної сім’ї, «першого всеукраїнського „соборного“ шлюбу», що «мав бути ніби малою моделлю української нації», але на практиці продемонстрував «численні культурні відмінності й перешкоди… на шляху до порозуміння між „західняками“ і „східняками“».

Наддніпрянські й галицькі діячі спільними зусиллями формували уявлення про Галичину як невід’ємну частину русько-українського простору. «Соборницьку» версію української історії в Галичині популяризували ще з середини 1870-х рр. наддніпрянці М. Ковалевський та І. Нечуй-Левицький — автори брошур на історичну тематику, виданих у Львові. Етапну роль у процесі обґрунтування національної окремішності русинів-українців від поляків і росіян (великорусів) відіграла «Руська історична бібліотека», що видавалася з 1886 р. Вона містила праці здебільшого перекладного характеру, ознайомлювала галичан з основними досягненнями наддніпрянських авторів у галузі української історії (до 1904 р. вийшло 24 томи). Поштовх для видання дало особисте знайомство О. Барвінського з В. Антоновичем у Києві влітку 1885 р. «Бібліотеку» було вирішено видавати в Галичині не «кулішівкою», а більш звичним для галичан етимологічним правописом, щоб «здобути потрібні грошеві засоби на видавництво…» Видавці мали на меті показати історичну тяглість етнічних українських земель від давньоруських часів і засвідчити національну єдність обабіч Збруча. О. Барвінський згадував, що під час наради в Києві в серпні 1885 р. з ініціативи В. Антоновича прийнято рішення «усталити вислів щодо назви нашого народу й краю в супротивности до Московщини» — «українсько-руський» та «Україна-Русь». «Бібліотека» поклала початок систематичній творчій співпраці наддніпрянських і галицьких істориків, що з особливою силою проявилася в 90-х рр. ХІХ — на початку ХХ ст.

На ґрунті боротьби з русофільством серед наддніпрянських громадівців (В. Антоновича, О. Кониського та ін.), галицьких народовців і польських політичних угруповань у краї поступово визріла угодовська ідея, яку підтримав австрійський уряд в умовах назріваючого дипломатичного конфлікту з Росією. Представники київської громади В. Антонович і К. Михальчук у 1891 р. в різний час приїжджали до Львова, щоб переконати галичан у необхідності продовження дотеперішньої угодовської політики, проголошеної восени 1890 р., бо проти неї від самого початку рішуче виступили русофіли і радикали, а невдовзі — частина народовців, незадоволених дрібними поступками властей. Коли лідер народовців Ю. Романчук наприкінці 1892 р. піддав різкій критиці угодовський курс, київські громадівці спрямували йому листа про помилковість переходу в опозицію до уряду, бо угодовська політика «дала якісь позитивні результати…» Незважаючи на провал, «нова ера» (1890–1894 рр.) стала переломною подією в розвитку українського національного руху в Галичині, що остаточно вступив у стадію політизації, характерними рисами якої стало формування партійно-політичної системи, кристалізація ідеї політичної самостійності й соборності України. Угодовська акція сприяла наданню офіційного статусу фонетичному правопису в 1893 р., що зближувало галичан і наддніпрянців на мовно-правописному ґрунті.

Серед нечисленних здобутків «нової ери» було створення кафедри української історії у Львівському університеті в 1894 р., яку очолив молодий наддніпрянський історик М. Грушевський (тривалі переговори з В. Антоновичем, якого народовці планували запросити на цю посаду, завершилися безрезультатно). Переїхавши до Львова, М. Грушевський в 1897 р. очолив НТШ, яке під його керівництвом значно активізувало наукові зв’язки між галичанами і наддніпрянцями в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. На ниві вивчення українського народознавства найбільш значними були успіхи вчених із Наддніпрянщини, але, як наголошував М. Грушевський, «синтезувати їх довелося на галицькому ґрунті з огляду на ті умови, в яких перебувало українське життя Росії». «Записки НТШ» під редакцією М. Грушевського (з 1895 р.) стали справді всеукраїнським органом. В австрійський період зі 105 авторів, які опублікували свої праці в «Записках НТШ» (крім дрібних заміток), майже третина (37) було з Наддніпрянщини. Ще більший відсоток наддніпрянських науковців друкувався впродовж 1899–1914 рр. на сторінках «Матеріалів до українсько-руської етнології» — 14 з 25-ти. Загалом щонайменше третина наддніпрянців, а подекуди й більше, були серед тих, хто друкувався у виданнях НТШ.

Враховуючи брак коштів для забезпечення зростаючих масштабів діяльності НТШ, на допомогу прийшли меценати з Росії В. Пелехін і В. Симиренко, на кошти яких товариство придбало у Львові два будинки, де, зокрема, було розташовано друкарню і палітурню. У 1899 р. була створена книгарня НТШ, що мала філії в Києві та Харкові, через які можна було замовляти книжки з Галичини. Водночас у львівській книгарні НТШ в 1903 р. продавали видання класиків нової української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Панаса Мирного та ін. У 1900 р. з НТШ обмінювалося літературою 18 організацій і установ Наддніпрянщини, а в 1914 р. — 23, що охоплювали територію від Холма і Кам’янця-Подільського на заході до Харкова на сході. Подарунок НТШ від О. Кониського в 1893 р. (392 томи з власної бібліотеки), а перед смертю в 1900 р. — решти своїх книг, поклав початок особистим даруванням до бібліотеки товариства (Д. Багалія, Ф. Вовка, Д. Дорошенка, М. Сумцова та ін.). Якщо в 1894 р. у бібліотеці НТШ налічувалося лише 600 книг, то в 1913 р. — уже понад 70 тис. Цифрові дані є найкращою ілюстрацією активізації українського руху, поглиблення наддніпрянсько-галицьких взаємозв’язків.

Взаємини між українськими діячами обабіч австро-російського кордону в кінці ХІХ —