Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Значний поштовх у справі української національної самоідентифікації галичан зробив наддніпрянський історик і громадський діяч М. Драгоманов. Свою першу статтю про Галичину в російській пресі він надрукував ще в 1867 р., під час наукового стажування в Європі (1870–1873 рр.) встановив контакти з галицькими діячами, зокрема студентським товариством «Січ» у Відні, регулярно надсилав літературу з Наддніпрянщини. М. Драгоманов особисто побував у «підавстрійській Русі» влітку 1873 і 1875 рр., в кореспонденції з галичанами, зокрема в листах до редакцій львівських журналів «Правда» і «Друг» у середині 70-х рр., намагався надати національному рухові модерного європейського характеру в дусі «громадівського соціалізму». В уявленні М. Драгоманова підавстрійська Галичина була «єдиною країною», де «українофільство… може стати серйозним громадським рухом, поки в Росії нема політичної волі», але цього було неможливо зробити «без підмоги з російської України». За значну увагу до Галичини і громадського життя краян сучасники жартома назвали його Михайлом Галицьким. Внаслідок урядових репресій царизму М. Драгоманов був змушений емігрувати з сім’єю до Женеви, у Швейцарію, де з 1876 р. розгорнув широку видавничу діяльність, став неофіційним послом української справи в Європі.
Під ідейним впливом М. Драгоманова молоді галицько-руські політики (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.) із середини 1870-х рр. навертаються до соціалізму. «Думки, голошені Драгомановим, — згадував М. Павлик, — видалися у нас чимось нечувано новим і смілим…» Перший судовий процес проти радикалів-соціалістів у Львові 1877–1878 рр. завдав удару по радикальній течії, що мала вузьку соціальну базу, а їх діяльність піддали рішучій критиці як «старші» народовці, так і русофіли. Галицькі радикали отримували ідейну і фінансову підтримку від прихильників драгоманівських ідей з Наддніпрянщини, але видання радикальної преси («Громадський друг», «Дзвін», «Молот») в умовах поліцейських переслідувань було недовговічним. Найбільш тісні творчі стосунки зав’язалися між православним П. Кулішем і греко-католиком І. Пулюєм, що спільно працювали над перекладом Святого Письма на українську мову (з 1869 р.), готовий матеріал публікували в Галичині. Після смерті П. Куліша (1897 р.) завершити україномовний переклад Біблії галичанину І. Пулюю допоміг український письменник І. Нечуй-Левицький. «Святе Письмо Старого і Нового Завіту» в перекладі «мовою русько-українською» вперше побачило світ 1903 р. у Відні, що відіграло особливу роль у кристалізації модерної всеукраїнської національної свідомості.
Зацікавленість галичан українським рухом із Наддніпрянщини пояснювалася браком кваліфікованих наукових сил і достатніх матеріальних ресурсів для успішного протистояння полякам. В. Терлецький відверто наголошував у листі до К. Климковича 16 грудня 1863 р., що «сепаратизм од Украины, од більшиньства нашого народа був бы погибельою для русинов Галичины…» У свою чергу, наддніпрянські діячі вбачали в Галичині своєрідний резервуар для збирання і зберігання загальноукраїнських культурних надбань із надією, що антиукраїнські репресії царизму з часом будуть відмінені. У міру посилення антиукраїнських репресій царизму зв’язки наддніпрянських громадівців із Галичиною значно активізувалися, що знайшло відображення як у творчих контактах, так і у фінансовій допомозі. Прикладами продуктивної співпраці стало заснування і діяльність Товариства ім. Шевченка, видання у Львові загальноукраїнських журналів «Правда» (виходив упродовж 1867–1898 рр., з перервами) та «Зоря» (з середини 80-х рр.). Журнали на кілька десятиліть стали трибуною для українських письменників Наддніпрянщини, що публікували власні твори в Галичині, не маючи для цього можливостей у Росії. Серед відомих наддніпрянських письменників у галицькій пресі друкувалися П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Старицький, О. Кониський та багато ін. Наддніпрянці нерідко були змушені публікуватися під псевдонімами, часом навіть не знали про друк надісланих ними творів. Так, О. Кониський скаржився В. Барвінському 3 квітня 1879 р., що не писав «нічого до „Правди“, бо… не знав, що діетця з моіми працями».
Поглибленню наддніпрянсько-галицьких взаємин сприяли також візити галичан на підросійську Україну, що були нечастими. Так, на початку 1870-х рр. до Києва приїжджали К. Устиянович, В. Ганкевич (за припущенням К. Студинського, він міг привезти матеріали для друку у відновленій 1872 р. «Правді» та навіть деяку фінансову допомогу). Однак у цілому галичанам явно бракувало конкретних відомостей про Наддніпрянщину і навіть бажання глибше пізнати національне життя під владою царської Росії. Є. Олесницький згадував, що на зламі ХІХ — ХХ ст. навряд чи був «цілий десяток людей у нас, що бували на Україні, хоч було тамтуди зовсім недалеко…». Це дисонувало з галицькими поляками, які «при ріжних нагодах улаштовували часті громадні поїздки до Кракова» (давньої польської столиці), що «сильно скріпляло їх свідомість і національну ідею». Навіть найбільш видатний західноукраїнський письменник, громадський діяч, націолог І. Франко після одруження з О. Хоружинською в травні 1886 р., не бував на Наддніпрянщині протягом майже чверті століття, востаннє приїжджав до Києва весною 1909 р., уже будучи важко хворий. Редактор «Діла» І. Белей з жалем писав до М. Драгоманова в грудні 1888 р., що в часописі друкувалися статті «про болгар та сербів, а про Украіну нема, бо все якось нам не велося навязати з ким-небудь на Украіні такі зносини, щоб забезпечити собі непереривні періодичні дописи… з тамошного руху і житя-бутя».
Контакти між українськими діячами обабіч Збруча серйозно ускладнювали цензурні перешкоди в
