Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

Переломною подією в розвитку української національної ідеї, що мала вплив на наддніпрянсько-галицькі взаємини, стала діяльність Т. Шевченка і кирило-мефодіївців у 1840-х рр. Таємне Кирило-Мефодіївське братство поставило вимогу незалежності України з демократичним ладом у союзі слов’янських народів, що суперечило конформістській моделі «малоросійства». Братчики бачили в Галичині невід’ємну частину русько-українського простору, несумісного з імперською ідеологією Росії. Найвидатніші діячі братства знали про «Русалку Дністровую», з іншого боку, їх творчість привернула увагу діячів «Руської трійці» на початку 1840-х рр. Відомості про Т. Шевченка, П. Куліша і М. Костомарова доходили до Галичини, але до початку 1860-х рр. не мали відчутного впливу на культурне життя краю. З розгромом кирило-мефодіївців російський уряд, який досі толерантно ставився до малоросійського культурного руху, розглядав місцевих патріотів як потенційних прихильників національного сепаратизму. Це поклало початок відкритим репресіям царизму проти українського руху (за винятком короткочасних «відлиг»), вінцем яких стали Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.

Інтерес до Галичини під кутом зору панруської, східнослов’янської єдності виявляли російські науковці. Першим російським ученим, що здійснив наукову подорож у Галичину в 1822 р., був П. Кеппен, уродженець Харкова. Метою його поїздки було збирання матеріалів про «руську» мову («о наречіях руснякских») і встановлення межі її поширення й використання в Галичині. Зібраний П. Кеппеном мовознавчий матеріал дав підстави зробити висновок про мовну спорідненість руського населення Галичини з підросійськими «малоросами». «В Бродах я забывал, — писав він, — что нахожусь за границей. На улицах все крестьяне говорили по малороссийски». Ознайомленню російської громадськості з Галичиною сприяв професор історії Московського університету М. Погодін, що особисто відвідав край в 1835 та 1842 рр. Крім Д. Зубрицького, з яким у нього зав’язалися найближчі стосунки, М. Погодін листувався з діячами «Руської трійці», цікавився науковим і літературним життям галицьких русинів. Будучи одним із ідеологів теорії російської «офіційної народності», М. Погодін бачив Росію центром слов’янського єднання, в доповідних записках для міністра освіти Росії С. Уварова в 1839 і 1842 рр. переконував у необхідності сприяння галицько-руській літературі. Серед значної частини російської інтелігенції, особливо з середини ХІХ ст., були поширені великодержавні, українофобські ідеї.

Під час європейської демократичної революції в 1848 р. відбулася активізація національного руху галицьких русинів, що вперше виступили під політичним гаслом. У Галичині домінувала проукраїнська концепція національної ідентичності, яку обстоювала заснована в травні 1848 р. Головна руська рада (далі — ГРР), що виразно заявила про належність галицьких русинів і наддніпрянських «малоросів» до єдиного 15-мільйонного народу, відмінного від польського і російського. Однак попри поширення ідеї наддніпрянсько-галицької єдності в тогочасному суспільстві, галичанам періоду «Весни народів» явно бракувало уваги до українського руху на Наддніпрянщині. Переглядаючи галицько-руські часописи 1848–1849 рр. (крім газети ГРР «Зорі Галицької» і друкованого органу «Руського собору» «Дневника руського», виходили часописи «Пчола», «Новини», а з липня 1849 р. — урядовий «Галичо-руський вістник»), І. Свєнціцький зауважив відсутність, за його словами, хоча б однієї «мало-мальськи» важливої публікації про культурне й літературне життя в Російській імперії. І. Франко справедливо писав, що галичани не відчували «потреби ближчих, особистих та літературних зносин із українцями; Україна, її степи, козацтво та пісні були для них лише поетичною декорацією».

У період відновлення абсолютизму в 1850-х рр., після поразки революції відбулося послаблення інтересу галицьких русинів до проблем свого національного розвитку, що відзначався аполітизмом. В умовах значного послаблення ідейного впливу на галичан з боку Наддніпрянщини через антиукраїнські репресії російського царизму, а з іншого боку — внаслідок зміцнення позицій поляків у Галичині при підтримці австрійського уряду, нечисленна місцева інтелігенція відчувала зневіру і брак сил для формування літературної мови на народнорозмовній основі. Це призвело до засилля в місцевій літературі макаронічного «язичія», що являло собою суміш місцевої руської говірки з церковнослов’янською, російською і польською мовами. Скориставшись підтримкою віденської влади, намісник краю поляк А. Ґолуховський в 1859 р. зробив навіть спробу переведення «руської» мови на латинку, але проти цього рішуче виступила галицько-руська інтелігенція, що стало причиною «азбучної війни». За цих умов наддніпрянсько-галицькі контакти, що залишалися переважно на рівні листування, значно послабшали. Однак вузьке коло галицьких літераторів не втратило інтерес до української книжки з Росії, зокрема серед видань, які в 1850-х рр. читали брати Яків та Іван Головацький, були праці О. Бодянського, І. Срезневського, М. Маркевича та ін.

Свідченням активізації особистих взаємин з краянами стали поїздки до Галичини видатних наддніпрянських діячів П. Куліша і М. Маркевича наприкінці 1850-х рр. Побувавши у Львові в жовтні 1857 р. проїздом з дружиною, історик М. Маркевич зустрівся з Я. Головацьким, а невдовзі — з його братом Іваном Головацьким у Відні. «Время слишком короткое провел я в их обществе, — емоційно писав І. Головацький, — но все же считаю его счастливейшим в жизни моей». У червні 1858 р. Галичину вперше відвідав письменник П. Куліш та його дружина Ганна Барвінок, повертаючись на батьківщину з подорожі по Європі. П. Куліш залишив для потреб Народного дому у Львові кілька своїх видань — роман «Чорна рада», «Записки о Южной Руси», де використано фонетичний правопис, т. зв. «кулішівку», та ін… За словами О. Барвінського, П. Куліш зробив «почин» до встановлення «сталих взаємин між Галичиною [і] закордонною Україною». Декілька років він листувався з Я. Головацьким (до 1866 р.). «Пособіть, брате, русинам галицьким, — закликав галичанин П. Куліша в листі 30 червня 1859 р., — засиліть їх плодами малоруської братії, бо наша самотня билинка засхне від спеки, або приглушать її сусіднії бур’яни». Ідейна еволюція Я. Головацького на русофільські позиції стала на перешкоді взаєминам обох діячів, колишній член «Руської трійці» 1867 р. виїхав до Росії, проживав у Вільно (Вільнюсі).

У взаєминах галицьких і наддніпрянських діячів перелом відбувся з середини ХІХ ст., що було пов’язано з активізацією двох «гілок» українського національного руху під