Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Ось і різниця між радянськими і німецькими репресіями. На схід від лінії Молотова-Рібентропа прагнули робити все таємно — і, за винятком кількох екстраординарних випадків, це вдавалося. На захід від лінії Молотова-Рібентропа німці не завжди ховалися зі своїми діями, їм рідко вдавалося їх маскувати, навіть коли стояло таке завдання. Тож жертви «акції з надзвичайного упокорення» змирялися і намагалися приготувати свою родину до долі, яка їх спіткала. Люди, що чекали на смерть, не мали спільної думки, що вся ця ситуація означає. Мечислав Габровський писав, що «кров, пролита на польській землі, не мине марно, з неї виростуть месники вільної і великої Польщі». Ришард Шмідт з кулаками кинувся був на слідчих і не сприймав помсти, бо «помста народжує нову помсту». Маріан Мушинський просто прощався зі своєю сім’єю: «Господи, благослови вас. Я всіх вас люблю»[301].
* * *Деяким людям, яких прирекла на смерть «операція з надзвичайного упокорення», не йшли з думки родичі, яких заарештувала була радянська влада. Радянський Союз і нацисти не координували політику стосовно польських освічених класів, але переслідували один і той же тип людей. Радянська влада усувала людей, яких вважала шкідливими для режиму, прикриваючись класовою боротьбою. Німці теж захищали територіальні здобутки, але керувалися расовими теоріями й бажали тримати нижчі раси в покорі. У висліді політика обох не надто відрізнялася, більш-менш одночасно вони проводили масові депортації і масові розстріли.
Принаймні у двох випадках траплялося так, що радянська влада вбивала одного члена родини, а нацистський режим іншого. Яніна Довбор була єдиною жінкою серед польських офіцерів, які потрапили в радянський полон. Вона мала авантюрну вдачу і ще дівчинкою опанувала планер і парашут. Вона стала першою жінкою в Європі, яка зробила стрибок з висоти понад п’ять кілометрів. 1939 року вона вивчилася на пілота й записалася в резерв польських військово-повітряних сил. У вересні 1939-го потрапила в радянський полон. Згідно з одними даними, її літак збили німці. Яніна вдало катапультувалася, але, як польського військовослужбовця, її затримала радянська влада. Її відправили в Осташків, потім у Козельськ. Вона мала окрему камеру й проводила час із товаришами льотчиками, серед яких почувалася безпечно. 21 або 22 квітня 1940 року її розстріляли в Катині, поруч із нею в могилах лежало 4409 чоловіків. Молодша сестра Яніни Агнєшка залишилася в німецькій зоні. Наприкінці 1939 року вона з кількома друзями вступила в організацію опору. У квітні 1940-го, приблизно в той же час, коли розстріляли Яніну, Агнєшку заарештували. 21 червня 1940 року її розстріляли в Пальмірському лісі. Обох сестер убили пострілом у голову й закопали в неглибоких ямах, перед тим відбувся фальшивий і швидкий суд[302].
Братів Внуків, які походили з регіону, що колись був центрально-східною частиною Польщі, а тепер німецько-радянським прикордонням, спікала подібна доля. Старший брат Болеслав був політиком, депутатом польського парламенту. Молодший Якуб вивчав фармакологію і працював над конструкцією протигазів. Обидва одружилися в 1932 році й мали дітей. Якуба та інших фахівців з його інституту заарештували й розстріляли в Катині у квітні 1940 року. У жовтні 1939-го Болеслава заарештували німці, у січні його посадили у в’язницю в люблінському замку, а 29 червня 1940 року розстріляли в ході «операції з надзвичайного упокорення». Болеслав залишив прощальну записку на хустинці: «Я помираю за батьківщину з посмішкою на губах, жодної вини за мною немає»[303].
Навесні й улітку 1940 року німці розширили систему концентраційних таборів з метою експлуатувати й тримати в покорі поляків. Наприкінці квітня 1940 року Варшаву відвідав Гайнрих Гімлер. Він наказав відправити в концтабори 20 тисяч поляків. З ініціативи Ериха фор дем Бех-Целевскі, який відповідав за «зміцнення німецькості» в Сілезії, поблизу Кракова на місці польських казарм було відкрито новий концтабір — Освенцім, більш відомий у світі під німецькою назвою Аушвіц. «Операція з надзвичайного упокорення» закінчилася, в’язнів більше не розстрілювали, а відправляли в німецькі табори, дуже часто в Аушвіц. Перший транспорт складався з польських політичних в’язнів із Кракова; їх відправили туди 14 червня 1940 року й дали номери 31-758. У липні вагони з польськими політичним в’язнями вирушили в Заксенгаузен і Бухенвальд; у листопаді — ще два в Аушвіц. 15 серпня почалися масові облави у Варшаві; німці ловили на вулицях сотні, а потім тисячі людей і відправляли їх в Аушвіц. У листопаді 1940 року в цьому таборі почали систематично знищувати поляків. Приблизно в той же час на табір звернули увагу інвестори з компанії IG Farben. Аушвіц став гігантським трудовим табором, який дуже нагадував радянську модель — з тією різницею, що невільники працювали на інтереси німецьких компаній, а не на сталінську індустріалізацію[304].
* * *На відміну від німців, які марно сподівалися, що знищили польські освічені класи у своїй частині Польщі, радянській владі це великою мірою вдалося. Польський опір у Генерал-губернаторстві дедалі ширився, натомість осередки опору в Радянському Союзі було швидко викрито й знешкоджено або знищено активістів. Тим часом оприявнився виклик радянському режиму з боку українців. У Польщі жило близько 5 мільйонів українців, майже всі вони стали громадянами Української PCP. Далеко не всім подобався новий режим. Українські націоналісти мали досвід нелегального існування, адже їхні організації в міжвоєнній Польщі було заборонено. Тепер Польщі не існувало і робота націоналістів природно змінилася. Реальна радянська політика підштовхувала деяких місцевих українців у бік націоналізму. Частина українських селян спершу вітала прихід радянської влади, адже вона роздавала поміщицькі землі, але подальша політика колективізації відвернула селян від режиму[305].
Організація українських націоналістів почала влаштовувати терористичні акти, спрямовані проти інститутів радянської влади. Деякі чільні українські націоналісти мали між двома світовими війнами контакти з німецькою військовою розвідкою і СД, розвідувальним відділом СС, на чолі якого стояв Райнгард Гайдрих. Сталіну було відомо, що частина цих осіб досі збирає розвідувальні дані в інтересах Берліна. Тому мішенню четвертої хвилі депортацій з анексованих територій Східної Польщі були передусім українці. Перші дві хвилі зачепили переважно поляків, друга — євреїв. Під час травневої операції 1941 року із Західної України було депортовано 11 328 польських
