Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
За подіями уважно спостерігав японський консул у Литві Тіуне Сугіхара, який сидів у Каунасі й мав стежити за німецькими та радянськими військовими приготуваннями. Влітку 1940 року японське керівництво взяло чіткий курс на підписання договору про нейтралітет із Радянським Союзом. Убезпечивши в такий спосіб північ, японці відкривали собі двері для руху в 1941 році на південь. Сугіхара був один із небагатьох японських посадовців, які мали змогу спостерігати за розвитком німецько-радянських стосунків після поразки Франції. Сугіхарі бракувало власних кадрів, тому він використовував у ролі інформаторів і помічників польських офіцерів, яким вдалося уникнути німецького й радянського арешту. Він давав їм японські паспорти і прикривав дипломатичними посадами. Сугіхара допомагав полякам шукати шляхи порятунку колег-офіцерів. Завдяки японській візі була можливість через Радянський Союз виїхати в Японію. Цим шляхом скористалося лише кілька польських офіцерів, але як мінімум одна людина все ж досягла Японії з розвідувальними відомостями про побачене під час довгої дороги[285].
Тоді ж до Сугіхари почали звертатися єврейські біженці — польські громадяни, які у вересні 1939 року втекли від німців, а тепер боялися радянської влади. Вони чули про депортацію євреїв у червні 1940 року і вважали, що їх чекає така сама доля. І мали підстави боятися: через рік радянська влада депортує близько 17 500 осіб із Литви, 17 тисяч із Латвії та 6 тисяч з Естонії. За допомогою польських офіцерів Сугіхара допоміг кільком тисячам євреїв виїхати з Литви. Вони залізницею добиралися через весь Радянський Союз на Далекий Схід, далі йшли морем в Японію, а звідти їхали в Палестину або США. Ця операція стала непримітним, але яскравим фіналом тривалої співпраці польської та японської розвідки[286].
* * *У 1940 році нацистські лідери думали, як позбутися 2 мільйонів Євреїв у німецькій частині Польщі, але між ними не було згоди, як саме це зробити. Початковий воєнний план передбачав створення свого роду резервації для євреїв під Любліном на території Генерал-губернаторства. Але німецька окупаційна зона в Польщі була порівняно невеликою, а сам Люблін лежав не набагато далі від Берліна (700 кілометрів), ніж два найбільших міста, з яких належало виселити євреїв, — Варшава (600 кілометрів) і Лодзь (500 кілометрів). Тому оптимальним рішенням цей план не здавався. Генерал-губернатор Ганс Франк виступав проти того, щоб на підлеглу йому територію звозити нових євреїв. Наприкінці 1939-го і в 1940-му році систематичні депортації поляків з Вартеланду в Генерал-губернаторство тривали. Німці переселили загалом 408 525 осіб; ця цифра ненабагато відрізнялася від кількості поляків, депортованих радянською владою. Ці депортації завдали чималих страждань людям, але мало змінили етнічний баланс у Німеччині. Поляків було надто багато, і переселити їх з однієї частини окупованої Польщі в іншу означало не розв’язати проблему, а створити хаос. Це ніяк не наближало візи Гітлера про звільнення життєвого простору на сході[287].
Восени 1939 року до справи залучили фахівця з депортацій Адольфа Айхмана, який мав підвищити ефективність операції. Айхман уже довів свої таланти, пришвидшивши еміграцію австрійських євреїв із Відня. Але проблема, як виявив Айхман, полягала не в тому, що виселення євреїв у Генерал-губернаторство проходило неефективно, а в тому, що воно не мало сенсу. Айхман побачив, що генерал-губернатор Ганс Франк не хоче бачити у своїй колонії нових євреїв. У жовтні 1939 року, перш ніж цю практику припинили, Айхману вдалося депортувати в Генерал-губернаторство близько 4 тисяч австрійських і чеських євреїв. Відтак він дійшов очевидного, здавалося, висновку: ці 2 мільйони євреїв слід депортувати на схід, на гігантські простори СРСР, союзника Німеччини. Сталін, зрештою, вже створив був зону єврейського поселення на Далекому Сході, в Біробіджані. Німці завважили (і звертатимуть увагу на це потім), що радянський режим, на відміну від німецького, має державні ресурси й територію, потрібну для ефективної масової депортації. У січні 1940 року німці запропонували передати СРСР європейських євреїв. Але Сталін цією пропозицією не зацікавився[288].
Генерал-губернаторство лежить надто близько і надто мале для розв’язання расової проблеми, а радянська влада не захотіла брати євреїв, — то що ж робити з расовими ворогами, з яких складається місцеве населення? Тримати під суворим контролем і експлуатувати, поки буде слушний момент для «остаточного розв’язання» (під яким усе ще розуміли депортацію). Цю схему придумав Грайзер, 8 лютого 1949 року він наказав створити гетто в Лодзі, куди помістили 233 тисячі євреїв. Тоді ж, у лютому, варшавський губернатор Людвіг Фішер доручив юристу Вальдемару Шону розробити план єврейського гетто. У жовтні-листопаді німці відселили понад 100 тисяч неєвреїв з північно-західної частини Варшави, відведеної під гетто, і переселили туди понад 100 тисяч євреїв з інших районів міста. їх зобов’язали носити нашивку у вигляді жовтої зірки Давида й запровадили для них інші принизливі правила. Євреї втратили своє майно за межами гетто; воно діставалося найперше німцям, іноді полякам (їхні будинки нерідко були зруйновані німецькими бомбами). Євреї, спіймані без пропусків за межами гетто, підлягали розстрілу. В інших частинах Генерал-губернаторства євреїв спіткала така ж доля[289].
У 1940–1941 роках Варшавське та інші гетто перетворилися на імпровізовані трудові табори й загони для людей. Німці організовували єврейські ради, юденрати; як правило, туди відбирали людей, які до війни очолювали місцеві єврейські громади. Головою юденрату у Варшаві був Адам Черняков, який до війни працював журналістом і був сенатором. Юденрати виступали посередниками між німцями та євреями у гетто. Німці також створили неозброєну єврейську поліцію, у Варшаві її очолював Юзеф Шежинський. Єврейська поліція мала підтримувати порядок, запобігати втечам і здійснювати на практиці німецьку політику примусу. До чого все це веде, лишалося незрозумілим, але з часом євреї переконалися, що життя в гетто не може тривати безкінечно. Тим часом гетто стало туристичною принадою для приїжджих німців. Історик Варшавського гетто Емануель Рінгельблюм завважив, що «особливу популярність має сарай, де чекають на поховання десятки трупів». У 1943 року вийде бедекерівський путівник по Генерал-губернаторству[290].
Улітку 1940 року, після перемоги над Францією, німці повернулися до ідеї якогось віддаленого в просторі «остаточного рішення». Радянська влада відмовилася приймати євреїв в СРСР, а Ганс Франк опирався їхньому масовому переселенню на територію Генерал-губернаторства. Мадагаскар належав
