Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Євреї гинули масово, особливо у Варшавському гетто, куди зігнали їх понад 400 тисяч. Гетто займало якихось п’ять квадратних кілометрів, тож щільність населення становила 80 тисяч осіб на квадратний кілометр. Але більшість євреїв, які померли у Варшавському гетто, походили не з Варшави. По всій території Генерал-губернаторства, і зокрема у Варшавському дистрикті, німці зганяли євреїв з маленьких поселень у великі гетто. Неваршавські євреї були зазвичай бідніші, а крім того, втратили після депортації все своє майно. Їх відправляли у Варшаву, не давши часу зібратися, дуже часто вони не мали змоги щось захопити з собою. Ці євреї з-під Варшави склали нижчий прошарок гетто, особливо вразливий для голоду і хвороб. Із 60 тисяч євреїв, які померли у Варшавському гетто у 1940–1941 роках, переважну більшість становили переселенці та біженці. Саме вони найбільше постраждали від жорстокої політики нацистів — для прикладу, цілий грудень 1940 року в гетто не завозили харчів. Після тривалих страждань і морального занепаду вони помирали голодною смертю[292].
Дуже часто батьки помирали першими, а діти лишалися самі в дивному місті. Гітля Шульцман згадувала, що після смерті обох батьків «блукала безцільно по всьому гетто і дуже спухла від голоду». Сара Сборов, мати якої померла, коли лежала в ліжку з дітьми, а потім спухла і померла від голоду сестра, писала: «Десь глибоко всередині я все розуміла, але не могла сказати». Кмітливий підліток Ізраель Ледерман розумів, що було «дві війни, війна куль і війна голоду. Війна голоду гірша, бо людина страждає, а від куль помирає одразу». За спогадами одного лікаря, «десятирічні діти продавали себе за шматок хліба»[293].
Єврейська громада організувала у Варшавському гетто кілька сиротинців. Деякі діти у відчаї бажали батькам смерті, бо тоді сиротам даватимуть хоч якусь їжу. Сиротинці являли собою жахливе видовище. За словами однієї з працівниць, діти «сварилися й билися, штовхалися за миску з кашею. Дуже хворі діти лежали на підлозі, пухли від голоду, трупи не прибирали по кілька днів». Вона тяжко працювала, щоб у сиротинці запанував хоч якийсь порядок, але діти підхопили тиф. Жінку з підопічними зачинили всередині приміщення на карантин. Притулок, — писала вона, мимоволі провіщаючи завтрашній день, — «перетворився на газову камеру»[294].
Німці поки що не чіпали довоєнну польсько-єврейську еліту й набирали з її представників юденрати, які мали втілювати в гетто німецьку політику, але водночас вбачали в неєврейських польських елітах політичну загрозу. На початку 1940 року Гітлер дійшов висновку, що найнебезпечніших поляків у Генерал-губернаторстві слід просто ліквідувати. Він повідомив Франку, що польські «керівні елементи» слід «знищити». Франк підготував список осіб, які підлягали ліквідації, що дуже нагадувало операцію «Таненберг»: освічені кадри, духовенство, політичні активісти. Цікавий збіг: він оголосив своїм підлеглим план «ліквідації» «духовних лідерів» 2 березня 1940 року, за три дні до того, як Берія розпочав операцію зі знищення польських військовополонених в СРСР. По суті, політика нацистів нічим не відрізнялася від політики Берії: знищити вже заарештованих людей плюс заарештувати й ліквідувати тих, кого вважали небезпечними. На відміну від Берії, Франк скористався нагодою ліквідувати і звичайних злочинців, імовірно, щоб звільнити місце у в’язницях. На кінець 1940 року німці вбили близько 3 тисяч осіб, яких вважали небезпечними в політичному сенсі, й приблизно стільки ж звичайних злочинців[295].
Німецька операція була гірше координована, ніж радянська. У різних частинах Генерал-губернаторства так звану «акцію з надзвичайного упокорення» проводили по-різному. У Краківському дистрикті в’язням оголосили їхню провину, хоча, власне кажучи, якогось вироку не було зафіксовано. Провина полягала у зраді, що тягнуло за собою смертну кару, але в документах зафіксовано, що всіх в’язнів застрелено при спробі втекти. Насправді в’язнів перевели з в’язниці Монтелупів у Кракові в сусіднє містечко Кжесавіце, де змусили самих викопати собі яму. Наступного дня їх розстріляли, по 30–50 осіб за раз. У Люблінському дистрикті людей тримали в замку, а тоді вивезли на південь від міста. Поставили на краю ями й розстріляли з автоматів при світлі автомобільних фар. Уночі 15 серпня 1940 року було розстріляно 450 осіб[296].
У Варшавському дистрикті заарештованих тримали у в’язниці Павяк, а потім вивозили у Пальмірський ліс. Німці змусили людей викопати кілька довгих ровів — три метра завширшки і тридцять метрів завдовжки. В’язнів підняли вдосвіта й наказали зібрати речі. Спершу люди думали, що їх переводять в інший табір. Лише коли машини повернули в ліс, люди зрозумілі, що їх чекає. Найкривавіша ніч настала 20–21 червня 1940 року — німці розстріляли 358 осіб[297].
У Радомському дистрикті каральні операції вели систематично і особливо брутально. В’язнів збирали й зачитували вердикт, з якого випливало, що вони становлять «загрозу для німецької безпеки». В’язні-поляки зазвичай просто не розуміли, в чому полягає юридична процедура. їх вивозили великими групами післяобід за графіком: «3:30 — збір, 3:45 — зачитування вердикту, 4:00 — транспорт». Перші кілька груп німці вивезли у піщану місцину за дванадцять кілометрів на північ від Ченстохової, зав’язали їм очі й розстріляли. Ядвізі Фляк, дружині одного з в’язнів, вдалося згодом пробратися на місце розстрілів. Вона побачила на піску сліди кривавих подій: людські рештки й подерті пов’язки. Її чоловікові Маріану щойно виповнилося двадцять два, він був студентом. Чотирьом в’язням, які були депутатами міської ради, вдалося вижити. Зять Гімлера, який керував містом, потребував цих людей для будівництва басейну й борделю для німців[298].
Пізніше в’язнів з Ченстохової вивозили на розстріл у ліс. 4 липня 1940 року там застрелили трьох сестер Ґлінських — Ірену, Яніну й Серафіну. Сестри відмовилися казати німцям, де переховуються їхні брати. Яніна назвала німецькі порядки «смішними і тимчасовими». Вона сказала, що ніколи не зрадить «брата й іншого поляка». І не зрадила[299].
Дорогою на місце розстрілу в’язні кидали з кузова вантажівки записки в надії, що перехожі їх підберуть і передадуть сім’ям. Це була свого роду польська традиція, на диво
