Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Масові вбивства польської інтелігенції, організовані обома окупаційними режимами, були трагічним знаком, що вона все ж виконала свою історичну місію.

Розділ 5. Економіка апокаліпсису

22 червня 1941 року — один із найважливіших днів в історії Європи. У цей день почалася так звана операція «Барбароса» — Німеччина напала на Радянський Союз. Ця подія стала не просто раптовим нападом, кінцем союзницьких стосунків чи новим етапом у війні. Почалася катастрофа, яку важко описати словами. Під час бойових дій вермахту (і німецьких союзників) проти Червоної армії загинуло понад 10 мільйонів солдат; від бомб, голоду й хвороб, спричинених війною на східному фронті, померли багато мільйонів мирних жителів. Крім того, в ході війни на східному фронті німці свідомо знищили до 10 мільйонів людей, зокрема 5 мільйонів євреїв і понад 3 мільйони військовополонених.

Операція «Барбароса» позначила початок третього періоду в історії кривавого краю. На першому етапі (1933–1938) більшість масових убивств здійснила радянська влада; на другому, в часи німецько-радянської дружби (1939–1941), обидві сторони масово вбивали людей. У 1941–1945 роках більшість убивств із політичних причин здійснили німці.

У контексті переходу від одного етапу до іншого постає низка питань. Якщо розглядати перехід від першого етапу до другого, то постає питання: яким чином Радянський Союз уклав пакт із нацистами? Перехід від другого етапу до третього ставить питання: чому німці розірвали цей союз? Європа Молотова-Рібентропа, про яку домовлялися Москва і Берлін у 1939–1941 роках, означала окупацію або територіальні втрати для Бельгії, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Румунії, Фінляндії і Франції. Радянсько-німецький пакт призвів також до масових депортацій і загибелі громадян Польщі, Румунії і прибалтійських держав. Але для Радянського Союзу і нацистської Німеччини він означав плідну економічну співпрацю, військові перемоги й територіальну експансію коштом цих країн. Чому нацистська і радянська система мали взаємовигідну співпрацю у 1931–1941 роках і разом з тим вели у 1941–1945 роках найкривавішу війну в історії людства?

Дуже часто 1941 рік розглядають в абстрактний спосіб, як питання європейської цивілізації. У деяких концепціях німецькі (і радянські) репресивні практики розглядаються як кульмінація модерності, початком якої стали Французька революція і наполеонівські війни, коли політика засвоїла просвітницькі ідеї раціональності. Але таке розуміння модерності безпосередньо не пояснює катастрофу 1941 року. Обидва режими відкидали оптимістичні настанови Просвітництва, що суспільний прогрес упевнено йтиме слідом за розвитком науки й опануванням природи. Гітлер і Сталін схилялися радше до дарвіністських варіацій кінця XIX століття: прогрес можливий, але лише в результаті жорсткої боротьби між расами (в нацистському варіанті) і класами (в радянському). Тому знищити польські вищі класи (сталінізм) або освічені верстви польської підраси (націонал-соціалізм) було, з їхнього погляду, справою виправданою. Таким чином завоювання Польщі уособлювало міру компромісу між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Цей союз дозволяв їм знищити плоди європейського Просвітництва у Польщі через ліквідацію більшої частини польських освічених класів. Радянський Союз діставав змогу розширити сферу свого варіанту соціальної рівності, а об’єктом расових схем німецьких нацистів стали десятки мільйонів людей, зокрема євреї, яких зігнали в гетто в очікуванні «остаточного розв’язання». Можна вважати, що нацистська Німеччина і Радянський Союз репрезентували два випадки модерності, які випромінювали ворожість до третього — польського. Але це зовсім не означає, що вони втілювали модерність як таку[314].

Відповідь на питання, що його ставить 1941 рік, пов’язане не так з інтелектуальною спадщиною Просвітництва, як з можливостями імперіалізму; не так з Парижем, як з Лондоном. І Гітлер, і Сталін виступали проти спадщини британського XIX століття: імперіалізму як організаційної засади світової політики й беззаперечного домінування Британської імперії на морі. Гітлер, не маючи змоги конкурувати з британцями на океанах, розглядав Східну Європу як простір для нової сухопутної імперії. Але незайманим краєм східні землі не були: слід було знищити радянську державу і плоди її діяльності. А вже тоді, як висловився Гітлер у липні 1941 року, там постане «Едемський сад». Велику увагу звертав на Британську імперію ще Сталінів попередник Ленін, який вважав, що імперіалізм штучно продовжує життя капіталізму. Завданням Сталіна як наступника Леніна було захистити Радянський Союз, батьківщину соціалізму, від світу імперіалізму й капіталізму. Сталін зробив свою поступку імперіалістичному світу задовго до того, як Гітлер прийшов до влади: якщо імперіалізм існує й далі, соціалізм уособлюватиме не світова Революція, а радянська держава. Після того як оформився цей ідеологічний компроміс («соціалізм в окремо взятій країні»), союз Сталіна і Гітлера був уже деталями. Зрештою, якщо країна — це острів добра посеред океану зла, то будь-який компроміс виправданий, і жоден не гірший за інший. Сталін заявляв, що альянс з Німеччиною слугує інтересам Радянського Союзу. Він сподівався рано чи пізно його розірвати, але не в 1941 році[315].

Гітлер хотів, щоб німці стали імперським народом; Сталін хотів, щоб радянська система пережила імперіалістичний етап історії, незалежно від того, скільки він триватиме. Суперечність між цими двома візіями стосувалася передусім території, а не ідеологічних принципів. Едемський сад Гітлера, давній золотий вік, що його провіщало близьке майбутнє, був водночас землею обітованою Сталіна, територією, яка дісталася Радянському Союзу дуже дорогою ціною. Про неї вже було написано канонічну історію (сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)»). Гітлер від самого початку мав намір завоювати західну частину Радянського Союзу. Сталін прагнув розбудувати й зміцнити Радянський Союз з метою протидії подібним імперіалістичним візіям, хоч йому йшлося передусім про Японію і Польщу або японсько-польсько-німецьке вороже оточення, а не про агресію з боку Німеччини. Японці й поляки набагато більше за німців переймалися культивуванням національних рухів у межах Радянського Союзу. Сталін припускав, що той, хто планує напад на СРСР, спершу шукатиме союзника всередині величезної країни[316].

Радянсько-німецькі суперечності стосувалися не ідей, які живуть власним життям. Гітлер хотів війни, Сталін — ні, принаймні не тієї, що почалася в 1941 — му. Гітлер плекав імперську ідею, що мало велике значення; але крім цього він активно шукав можливостей і протидіяв диктату одного дуже незвичайного моменту. Найважливішим періодом став рік між 25 червня 1940-го і 22 червня 1941 року, від несподівано блискавичної перемоги над Францією до наступу на Радянський Союз, від якого чекали так само швидкої перемоги. На середину 1940