Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
У цьому моменті ідеологія сполучалася з необхідністю. Позаяк Британія трималася, єдиною адекватною візією імперії залишалося завоювання нових територій у Східній Європі. Те ж стосується наміру Гітлера звільнити Європу від євреїв: поки Британія веде війну, євреїв доводиться знищувати на європейському континенті, а не якомусь далекому острові на кшталт Мадагаскару. Наприкінці 1940-го — на початку 1941 року британський флот перешкоджав заморському розв’язанню єврейського питання. Мадагаскар належав французам, Франція капітулювала, але британці все ще контролювали морські сполучення. Радянський Союз відмовився від пропозиції німців прийняти два мільйони євреїв з Європи. Поки СРСР і Німеччина були союзниками, німцям нічого не залишалось як прийняти цю відмову й чекати свого моменту. Але, завоювавши СРСР, Німеччина могла використовувати радянську територію на власний розсуд. Щойно наказавши готуватися до нападу на Радянський Союз, Гітлер у січні 1941 року заявив перед величезним зібранням у берлінському Палаці спорту, що в ході світової війни «із роллю єврейства в Європі буде покінчено». «Остаточному розв’язанню» передуватиме не вторгнення в Британію, плани якого відклали на невизначений час, а напад на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Перші масштабні акції проти євреїв відбудуться на території окупованої радянської України[323].
Радянський Союз був єдиним реальним джерелом продовольства для Німеччини та німецьких володінь у Західній Європі, які всі разом і кожна окремо залежали від імпорту харчів. Гітлер знав, що наприкінці 1940-го — на початку 1941 року 90 відсотків усіх поставок радянського продовольства давала Українська PCP. Гітлер, як і Сталін, бачив в Україні геополітичний актив, а населення республіки сприймав як інструмент обробітку землі, який можна при потребі замінити або просто зігнорувати. Україна була для Сталіна передумовою й доказом перемоги сталінського варіанту соціалізму. Залякана голодом, терором і колективізацією, Україна годувала й прикривала Російську РСФР і решту Радянського Союзу. Гітлер мріяв про щедрі українські ґрунти і вважав, що німці на цій землі добуватимуть більше, ніж радянська влада[324].
Продовольство з України відігравало однаково важливу роль і в нацистській візії східної імперії, і в сталінському баченні оборони Радянського Союзу. У Сталіна Україна слугувала «оплотом», у Гітлера «житницею». Німецький генштаб у серпні 1940 року дійшов висновку, що Україна «у сільськогосподарському й промисловому плані — найцінніша частина Радянського Союзу». Герберт Баке, один із чільних цивільних економістів, у січні 1941 року доповів Гітлеру, що «окупація України звільнить нас від усіх економічних проблем». Гітлер прагнув здобути Україну, «щоб ніхто не міг змусити нас знову голодувати, як під час останньої війни». Завоювання України захистить німців від британської блокади, а подальша колонізація цього краю перетворить Німеччину на світову державу на зразок Сполучених Штатів[325].
У довшій перспективі Генеральний план «Ост» передбачав захоплення сільськогосподарських земель, ліквідацію тих, хто її обробляв, і заселення республіки німцями. Але наразі, поки тривала війна і якийсь час після (сподівано) швидкої перемоги, Гітлер потребував місцевого населення для виробництва продовольства для німецьких солдат і цивільних громадян. Наприкінці 1940-го і на початку 1941 року німецькі стратеги вирішили, що німецька адміністрація має використовувати в завойованій Україні колгоспи — винайдений Сталіним інструмент контролю за поставками продовольства. Деякі німецькі політики вважали за краще під час окупації колгоспи скасувати, припускаючи, що це забезпечить німцям підтримку місцевого українського населення. Але економісти вважали, що німці мають лишити колгоспну систему, щоб годувати армію та цивільне німецьке населення. У цій суперечці перемогли економісти. Підлеглий Ґерінга Герберт Баке, фахівець з продовольства в Управлінні чотирирічного плану, нібито заявив, що «німцям довелося б запровадити колгоспи, якби радянська влада їх уже не організувала»[326].
Із погляду німецьких стратегів, колгоспи знову мали заморити голодом мільйони людей, цього разу десятки мільйонів. Колективізація принесла радянській Україні голод: спершу це стало побічним результатом адміністративних прорахунків і завищених планів хлібозаготівлі, а потім свідомим наслідком примусових реквізицій зерна наприкінці 1932-го — на початку 1933 року. З іншого боку, Гітлер наперед планував винищити голодом зайве радянське населення. Німецькі стратеги оперували регіонами, що вже перебували під владою німців. Імпортованого продовольства мало вистачити на 25 мільйонів тамтешнього населення. Думали вони і про Радянський Союз, міське населення якого виросло з часів Першої світової війни на ті самі 25 мільйонів. їм бачилося просте розв’язання проблеми: щоб перші жили, другі мали померти. За їхніми розрахунками, кількості продовольства, виробленого колгоспами, саме вистачало для німців, але не вистачало для місцевого населення на сході. В цьому сенсі колгоспи здавалися ідеальним інструментом політичного контролю та економічної рівноваги[327].
Сформульований 23 травня 1941 року «план голоду» звучав так: під час війни з СРСР і після її завершення німці годуватимуть передусім солдат вермахту та німецьке (і західноєвропейське) цивільне населення за рахунок завойованого радянського населення, особливо жителів великих міст. Продовольство з України тепер йтиме не на північ у Росію та інші регіони СРСР, а на захід у Німеччину й решту регіонів Європи. Німці вважали, що Україна (і частина південної Росії) — це «регіон надлишку», натомість Росія і Білорусь — «регіони дефіциту». Німці прирікали жителів українських міст та майже все населення Білорусі й північно-західної Росії на голодну смерть або втечу. Міста мали зникнути, край зарости лісом, а близько 30 мільйонів людей померти від голоду взимку 1941–1942 року. «План голоду» передбачав «ліквідацію промисловості, а також великої частини населення в дефіцитних регіонах». Настанови від 23 травня 1941 року — один із найбільш промовистих прикладів нацистською риторики; у них викладено чіткий намір знищити величезну кількість людей. «Багато мільйонів людей на цих територіях стануть зайвими і помруть з голоду або муситимуть тікати в Сибір. Спроби врятувати тамтешнє населення від голодної смерті за допомогою надлишку харчів із чорноземної зони можливі лише коштом поставок у Європу. Це підриватиме здатність Німеччини вести війну до кінця, ослаблюватиме здатність Німеччини і Європи опиратися блокаді. У цьому питанні має панувати абсолютна ясність»[328].
Загальною економічною стратегією опікувався Герман Ґерінг, на той момент найбільш важливий соратник Гітлера. Він очолював Управління чотирирічного плану, яке в 1936–1940 роках займалося підготовкою німецької економіки до війни. Тепер його Управлінню доручили «план голоду» — воно мало повернути в інший бік і догнати сталінські п’ятирічки. Німці збиралися
