Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

наказав німецьким військам перейти на «самозабезпечення». Один із генералів висловився точніше: німці мусять годуватись «як при колоніальних війнах». Продовольство з території Радянського Союзу призначалося передовсім німецьким солдатам, відтак німцям у Німеччині, потім радянським громадянам і в останню чергу радянським військовополоненим. Вермахт і далі воював, а дні ставали коротші, ночі довші, дороги потопали в грязюці, почалися осінні дощі, тож німецьким солдатам доводилося самим дбати про себе. Наказ Ґерінга давав німцям змогу продовжувати цю незаплановану війну коштом злиденного існування мільйонів радянських громадян і життя мільйонів солдат вермахту, червоноармійців і солдат інших армій[342].

Гітлерів посібник Герман Ґерінг у вересні 1941 року чинив достоту як Сталінів соратник Лазар Каганович у грудні 1932-го. Обидва підписували накази стосовно продовольства, які означали неминучу голодну смерть мільйонів людей. Водночас обидва вважали, що голод, принесений їхньою політикою, — це не людська трагедія, а ворожа пропаганда. Так само, як Каганович, Ґерінг розтлумачував підлеглим, що голод — це зброя ворогів, спрямована на те, щоб здобути симпатії там, де потрібна жорстокість. У 1932–1933 роках між Сталіним і Кагановичем та місцевим населенням стояла КП(б)У, українські комуністи організовували хлібозаготівлю й несли відповідальність за невиконання планів. Між Гітлером і Ґерінгом та голодним радянським населенням у 1941–1942 роках стояв вермахт. Улітку 1941 року деякі німецькі солдати ділилися своїми пайками з голодним радянським населенням. Деякі німецькі офіцери намагалися стежити за тим, щоб радянські військовополонені були нагодовані. Осінь поклала край подібним речам. Німецьких солдат настановляли: якщо вони хочуть мати харчі, то місцеве населення мусить голодувати; все, що поклала в рот радянська людина, вона тим самим забрала в німецької дитини[343].

Німецьке командування мусило продовжувати війну, а значить годувати солдат, що означало голодну смерть інших людей. У цьому полягала політична логіка і моральна пастка. Жодного іншого варіанту, крім як непослух або здача в полон, солдати й молодші офіцери вермахту не мали, але в 1941 така перспектива здавалася їм немислимою, так само, як українським комуністам у 1932-му[344].

У вересні 1941 року солдати групи армій «Північ», «Центр» і «Південь» по-різному реагували на нову продовольчу політику. Група армій «Північ» вела наступ у Прибалтиці і північно-західних областях Росії, у вересні вона взяла в облогу Ленінград. Група армій «Центр» у серпні завершила окупацію Білорусі. Потім була тривала пауза — частина з’єднань допомагала групі армій «Південь» у боях за Київ, на початку жовтня група армій «Центр» поновила наступ на Москву. Група армій «Південь» тим часом зайняла Україну і просувалася в бік Кавказу, але набагато повільніше, ніж передбачалося. Загони німецьких солдат нагадували радянські хлібозаготівельні бригади — забирали все, що бачили.

Група армій «Південь» оволоділа Харковом і Києвом, двома столицями Української PCP. Німці взяли Київ 19 вересня 1941 року, набагато пізніше, ніж передбачав план; окупації передували гострі дискусії, що робити з містом. Відповідно до Генерального плану «Ост», Гітлер хотів зруйнувати його. Але командири на місцях потребували переправи через Дніпро, щоб продовжити наступ на схід. 30 вересня окупанти заборонили привозити в місто будь-які харчі. Вони керувалися тією логікою, що в такий спосіб продовольство лишатиметься в селі у розпорядженні армії, а згодом німецької цивільної адміністрації. Але довколишні селяни все одно пробиралися в місто і навіть торгували на ринках. На відміну від радянської влади в 1933 році, німцям не вдалося надійно ізолювати місто[345].

Вермахт утілював не початковий «план голоду», а радше загострював ситуацію з продовольством там, де німці вбачали в цьому вигоду. Німецькому командуванню не йшлося про голодну смерть усього населення Києва, воно лише прагнуло передовсім забезпечити потреби самих німців. Але така політика все одно нехтувала людським життям і спричинила загибель до 50 тисяч людей. У грудні 1941 року один киянин записав, що німці святкують Різдво, але місцеві жителі «ходять, мов тіні, скрізь суцільний голод». Така політика в Харкові призвела до загибелі 20 тисяч осіб. Зокрема в 1942 році померли 273 дитини в місцевому сиротинці. Саме поблизу Харкова в 1933 році голодні селянські діти намагалися їсти плоть одне одного в сиротинці. Харківські діти, хоч і в меншій кількості, знову помирали тією самою страшною смертю[346].

Плани Гітлера стосовно Ленінграда, старої столиці Російської імперії, перевершували найбільший кошмар Сталіна. Ленінград стояв на Балтійському морі, до фінської столиці Гельсинкі та естонської столиці Таллінна було ближче, ніж до Москви. Під час Великого терору фіни стали жертвами однієї з найкривавіших національних кампаній — Сталін вважав, що Фінляндія може заявити претензії на Ленінград. У листопаді 1939 року Сталін напав на Фінляндію, яка, згідно з пактом Молотова-Рібентропа, належала до радянської сфери впливу, чим викликав ненависть фінів. У ході Зимової війни фіни завдали Червоній армії колосальних втрат і підірвали її репутацію. Врешті-решт у березні 1940 року фіни мусили поступитися десятою частиною своєї території, і Сталін створив довкола Ленінграда буферну зону. У червні 1941 року Гітлер отримав в особі фінів союзника, адже вони прагнули повернути свої землі і взяти реванш в ході війни, яку вважали «продовженням». Але Гітлер не збирався займати місто й передавати його фінам. Він волів стерти Ленінград з лиця землі. Гітлер хотів знищити тамтешнє населення, зрівняти місто з землею, а вже тоді передати цю територію фінам[347].

У вересні 1941 року фінська армія відрізала Ленінград із півночі, а група армій «Північ» почала блокаду й бомбардувала місто з півдня. Не всі німецькі командири були в курсі планів Гітлера стосовно радянських міст, але всі вважали, що Ленінград треба заморити голодом. Едуард Вагнер, генерал-інтендант німецької армії, писав дружині, що все 3,5-мільйонне населення Ленінграда буде покинуто напризволяще. Містян, мовляв, надто багато для «продовольчого пакету» армії, і «сентиментальності тут не місце». Околиці було заміновано, щоб люди не могли втекти. Про здачу міста не йшлося, але в кожному разі німці не збиралися її приймати. їхня мета була — заморити Ленінград голодом. На самому початку блокади, 8 вересня 1941 року, німецькі бомби знищили міські продовольчі склади та нафтосховища. У жовтні 1941 року від голоду й супутніх хвороб померло 2500 осіб. У листопаді ця цифра сягнула 5500, у грудні — 50 тисяч. За час блокади, яка закінчилася в 1944 році, в Ленінграді померло близько мільйона людей[348].

Ленінград не вимер з голоду повністю, бо в місті працювали органи радянської влади, які розподіляли хлібні пайки, а крім того, радянському керівництву