Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

окупованій Україні нічим не відрізнялися. Охоронці в Шталагу № 306 у Кіровограді доповідали, що полонені їдять тіла застрелених товаришів, а іноді починають ще до того, як людина померла. Розалія Волковська, якій пощастило вижити в жіночому таборі у Володимирі-Волинському, бачила, що випало на долю чоловіків у місцевому Шталагу № 365: «Ми, жінки, бачили згори, що багато чоловіків їли трупи». У Шталагу № 346 у Кременчуці, де в’язням давали максимум двісті грамів хліба на день, трупи кидали в яму кожного ранку. Іноді живих ховали разом із мертвими — так само, як під час голоду 1933 року. У кременчуцькому таборі загинуло щонайменше 20 тисяч осіб. У Дулагу № 162 в Сталіно (сучасний Донецьк) на крихітному майданчику в центрі міста за колючим дротом тримали 10 тисяч полонених. Люди могли тільки стояти. Лягали на землю лише ті, хто був при смерті, бо тих, хто лягав, просто затоптували. Там померло до 25 тисяч осіб — на їхнє місце зігнали інших полонених. Один із найбільших таборів, Дулаг № 160, стояв у Королі, що на південний захід від Києва. Попри те, що він розташовувався в колишній цегельні, в’язням заборонили користуватися її приміщеннями. Тих, хто намагався сховатися від снігу або дощу, розстрілювали. Коменданту табору подобалося дивитись, як полонені б’ються між собою за їжу. Він, бувало, гарцював на коні в натовпі в’язнів і затоптував їх на смерть. У цьому та інших таборах під Києвом загинуло до 30 тисяч людей[361].

Радянських полонених тримали також у багатьох таборах в окупованій Польщі, на території Генерал-губернаторства, юрисдикцію якого розширили на південний схід після нападу на СРСР. Учасники польського опору доповідали про масову загибель радянських полонених взимку 1941–1942 років. За десять днів, 21–30 жовтня 1941 року, в таборах на території Генерал-губернаторства загинуло 45690 осіб. У Шталагу № 307 у Дембліні впродовж війни загинуло до 80 тисяч радянських полонених. Шталаг № 319 у Хелмі забрав життя 60 тисяч червоноармійців; Шталаг № 366 у Седльці — 55 тисяч; Шталаґ № 325 у Замості — 28 тисяч; Шталаґ № 316 у Седльці — 23 тисячі. Загалом у Генерал-губернаторстві від голоду померло до півмільйона радянських полонених. На кінець 1941 року найбільшу групу жертв німецької окупаційної влади в Польщі становили не місцеві поляки і не місцеві євреї, а радянські полонені, яких німці доправили на захід і замордували морозом та голодом. Попри нещодавнє радянське вторгнення в Польщу, польські селяни нерідко намагалися підтримати хоч якимись харчами голодних радянських полонених, у відповідь німці стріляли у польських жінок, які несли глечики з молоком, і палили цілі польські села[362].

Та навіть якби радянські полонені мали добре здоров’я й отримували належне харчування, рівень смертності взимку 1941–1942 року був би високий. Слов’яни, всупереч думці, яка побутувала в німців, не мали вродженого імунітету від холоду. На відміну від солдат вермахту, червоноармійці іноді мали зимове обмундирування; німці забирали його собі. Військовополонені зазвичай лишалися без даху над головою й теплого одягу, а надворі стояли люті морози. Дуже часто табори стояли просто в чистому полі, від зимових вітрів не рятували ані дерева, ні пагорби. Полонені голими руками видряпували собі в мерзлій землі ями, в яких можна було перебути ніч. У гомельському таборі три червоноармійці грілися, щільно тулячись один до одного. Вони по черзі спали посередині, в найтеплішому місці, зігрітому тілами товаришів. Комусь із них судилося вижити й розповісти про це[363].

Сотні тисяч військовополонених стали свідками вже другого політично вмотивованого голоду в Україні впродовж якихось восьми років. Тисячі солдат із радянської України вдруге пухли від голоду, вдруге спостерігали випадки канібалізму. Немає сумніву, що багато людей, яким пощастило пережити перший масовий голод, померли під час другого. Небагатьом українцям судилося пережити обидва голоди, як-от Іванові Шулинському. Його батька вислали як куркуля, він добре пам’ятав голод 1933-го і казав людям, що родом з «голодного краю»[364]. Розрадою в німецькому полоні йому була українська народна пісня:

Дивлюся на небо та й думку гадаю, Чому я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, Боже, ти крильців не дав? Я землю б покинув і в небо злітав! Далеко за хмари, подальше від світу, Шукать собі долі, на горе привіту, І ласки у зірок і сонця просить, У світі їх яснім все горе втопить.

Під час німецького голоду в 1941 році, так само як і під час радянського голоду 1933-го, багато місцевих жителів в Україні намагалися хоч якось допомогти нужденним голодним людям. Жінки, бувало, клопоталися про звільнення чужих чоловіків. Дівчата виходили заміж за полонених, які працювали поза таборами. Німці іноді це дозволяли, адже в такому разі чоловіки працюватимуть під німецькою окупацією і вироблятимуть харчі для німців. У місті Кременчук, де ситуація з продовольством не була такою катастрофічною, працівники з таборів, ідучи на роботу, бувало, лишали порожні торби в місті — співчутливі місцеві жителі клали туди харчі, а повертаючись ввечері назад, в’язні підбирали торби. У 1941 році умови дозволяли допомагати в’язням — урожай був дуже добрий. Жінки (майже завжди це робили саме вони) намагалися передати полоненим харчі під час смертельної дороги в табір або вже в таборах. Однак, як правило, більшість комендантів у таборах військовополонених не дозволяли цивільному населенню наближатися до таборів із харчами. Людей відганяли попереджувальними пострілами. Іноді бували і жертви[365].

Спосіб організації таборів на сході виказував зневагу до людського життя, життя слов’ян, азіатів і євреїв; саме ця зневага уможливила голод і страждання. Під час війни рівень смертності полонених червоноармійців у німецьких таборах становив 57,7 відсотка. У перші вісім місяців операції «Барбароса» він мусив бути ще вищим. У німецьких таборах, де тримали полонених солдат армій союзників, рівень смертності становив менше 5 відсотків.

Восени 1941 року щодня помирало більше радянських військовополонених, ніж померло британських і американських полонених за цілу Другу світову війну[366].

* * *

Так само, як німці не мали змоги довільно знищувати ціле радянське населення, неможливо було знищити радянську державу одним ударом. Але немає сумнівів, що німці намагалися це зробити. Концепція «блискавичної перемоги» передбачала, що