Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Завдяки участі вишколених колаборантів і допомозі місцевого населення німцям у Литві не бракувало підтримки. Айнзацгрупа А і її місцеві колаборанти швидко перевищили початкові вказівки щодо вбивств євреїв у певних місцевостях. Айнзацгрупа А увійшла до Литви слідом за армійською групою «Північ». Айзацкоманда 3 групи А, що відповідала за литовське місто Каунас, отримала більш ніш достатньо місцевих помічників. Особовий склад айнзацкоманди 3 налічував лише 139 осіб, серед яких було 44 секретарок та водіїв. Упродовж наступних тижнів і місяців німці звозили литовців до місць убивства навколо Каунаса. З 4 липня 1941 року литовські загони під німецьким наглядом і командуванням убивали євреїв. Уже 1 грудня айнзацкоманда 2 вважала єврейське питання в Литві вирішеним. Вона могла доповісти про вбивство 133 346 осіб, серед яких було 114 856 євреїв. Попри старання Шкірпи, ці події не прислужилися жодним політичним цілям литовців. Після того, як він спробував проголосити незалежну литовську державу, його помістили під домашній арешт[388].
Вільнюс був північно-східною метрополією незалежної Польщі, а також, короткий час, столицею незалежної і радянської Литви. Але під час усіх цих збурень, як і впродовж останньої половини тисячоліття, Вільнюс був і чимось іншим — центром єврейської цивілізації, що його називали «Єрусалимом півночі». На початок війни в місті жило близько 70 тисяч євреїв. Тоді як за решту Литви та інших Балтійських держав відповідала айнзацгрупа А, район Вільнюса (разом із радянською Білоруссю) підпадав під юрисдикцію айнзацгрупи В. Підрозділом, на який поклали завдання знищити вільнюських євреїв, була її айнзацкоманда 9. Розстріли відбувалися в Понарському лісі безпосередньо за містом. На 23 липня 1941 року німці набрали допоміжне військо литовців, яке й зігнало колони євреїв до Понарів. Тут їх поділили на групи з 12–20 осіб, відвели до краю рову, де змусили віддати коштовності й одяг. Золоті зуби видаляли силою. У Понарах розстріляно близько 72 тисяч євреїв з Вільнюса та інших міст, а також близько 8 тисяч неєврейських громадян Польщі та Литви[389].
Однією з дуже небагатьох уцілілих євреїв Вільнюса була Іта Страж. Литовські поліцаї відтягни її до ями, в якій уже було повно трупів. Дев’ятнадцятилітня дівчина подумала: «Ось і кінець. А що я в житті бачила?» Кулі пролетіли мимо, але зі страху вона впала у яму. Згодом її накрили трупи розстріляних після неї людей. Хтось пройшовся над купою і випустив чергу, щоб упевнитися в тому, що всі мертві. Одна з куль влучила їй у руку, але вона не видала ані звуку. Пізніше вона зуміла вибратися і втекти. «Я була босою. Я йшла і йшла по трупах. Здавалося, їм немає кінця-краю»[390].
Сусідню Латвію Радянський Союз також анексував лише за рік перед німецьким вторгненням. За декілька тижнів до приходу німців комуністи депортували близько 21 тисячі латвійських громадян (серед яких було багато латвійських євреїв). НКВД розстрілювало латвійських в’язнів, коли Вермахт наближався до Риги. Головним колаборантом німців тут став латвійський націоналіст (і німець за матір’ю) Віктор Арайс, який випадково був знайомий із перекладачем німецької поліції в Ризі. Йому дозволили сформувати «команду Арайса», вояки якої на початку липня 1941 року живцем спалили євреїв у одній із синагог Риги. Влаштовуючи масові розстріли, німці навмисне відбирали латвійських стрільців із тих, чиї родини постраждали за радянського правління. Під наглядом командирів айназцгрупи А, «команда Арайса» зігнала ризьких євреїв до Бікерницького лісу і розстріляла їх. Спершу німці влаштували «показовий розстріл», після чого наказали «команді Арайса» завершити справу. За підтримки таких латвійців німці спромоглися до кінця 1941 року вбити принаймні 69 750 з 80 тисяч латвійських євреїв[391].
У третій балтійській державі, Естонії, відчуття приниження після Радянської окупації було не меншим, якщо не більшим, аніж у Литві та Латвії. На відміну від Вільнюса та Риги, Таллінн не провів бодай часткової мобілізації армії, перш ніж у 1940 році здатися Радянському Союзу. Таллін погодився на радянські вимоги раніше за інші балтійські держави і таким чином унеможливив будь-яку дипломатичну солідарність між ними. Комуністи депортували близько 11 200 естонців, уключно з більшістю політичного керівництва. В Естонії, як і в інших балтійських державах, айнзацгрупа А знайшла більш ніж достатньо місцевих колаборантів. Естонці, що опиралися комуністам у лісах, тепер вступили в «команду самооборони» під керівництвом німців. Ті, що колаборували з комуністами, також приєдналися до цієї організації в надії відновити свою репутацію.
Мешканці Естонії вітали німців як визволителів, і взамін німці трактували естонців як людей расово вищих не лише порівняно з євреями, а й з іншими балтійськими народами. Євреїв у Естонії було дуже мало. За німецьким наказом естонці з «команди самооборони» вбили всіх 963 естонських євреїв, яких спромоглися знайти. Далі вбивства й погроми продовжувалися без євреїв. Близько 5 тисяч естонців-неєвреїв убито за гадану колаборацію з радянським режимом[392].
На схід від лінії Молотова-Рібентропа німці, які щойно розпочали побудову власної імперії, застали свіжі сліди радянського державотворення. На землях колишньої східної Польщі знаки були навіть разючішими, ніж у балтійських державах. На відміну від Естонії, Латвії та Литви, що стали частиною Радянського Союзу в червні 1940 року, за рік до німецького вторгнення, східну Польщу комуністи анексували на дев’ять місяців раніше, у вересні 1939. Тут німці знайшли сліди суспільного перетворення. Індустрію націоналізовано, частина ферм підпала під колективізацію, а корінну еліту майже повністю знищено. Комуністи депортували понад 300 тисяч польських громадян і розстріляли ще десятки тисяч. Німецьке вторгнення спонукало НКВД розстріляти близько 9 817 ув’язнених польських громадян, щоб не дати їм змогу потрапити до німців. Улітку 1941 року, по прибутті в західні землі Радянського Союзу, німці знайшли в’язниці НКВД, що повнилися свіжими трупами. Перш ніж німці могли користуватися цими в’язницями у власних цілях, там довелося поприбирати
