Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Урешті-решт німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Вона забагато бачила, і єврейка вона, чи ні, вже не мало значення. В темряві її з низкою інших людей підвели до краю яру. Її не змушували роздягатися. Вона уціліла в єдиний можливий у цій ситуації спосіб: коли почалися постріли, вона кинулася в провалля, а тоді вдала з себе мертву. Вона витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, і не рухалася, коли чоботи ступали їй на груди й руку, «неначе по трупові». Коли навколо неї падала грязюка, їй вдалося залишити невеликий отвір для повітря. Вона почула, як мала дитина кличе маму, і подумала про власних дітей. Тоді сказала до себе: «Діно, вставай, тікай, біжи до дітей». Можливо, знову, як і тоді, коли її тепер уже мертва мати шепотіла до неї, значення мали саме слова. Жінка відкопала собі дорогу нагору і тихо поповзла геть[411].

Діна Пронічева вступила у небезпечний світ жменьки уцілілих євреїв Києва. Закон вимагав здавати євреїв владі. Німці пропонували матеріальне заохочення: гроші, а інколи навіть ключі від помешкання зданого єврея. Звісно, для місцевого населення Києва, так само, як і інших частин Радянського Союзу, не було нічого нового у здаванні «ворогів народу». Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, головним місцевим ворогом, що його здавали НКВД, були «польські шпигуни». Тепер, коли колишні кабінети НКВД зайняло гестапо, ворогом стали євреї. Ті, що приходили до німецької поліції доносити на євреїв, проминали охоронця зі свастикою на рукаві, що стояв перед фризами з серпом і молотом. Кабінет, що займався єврейськими справами, був доволі невеликим, оскільки розслідування єврейських «злочинів» було простим: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоти) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, що переховувалася, мала малого сина Ігоря, якого все це бентежило. «Хто такий єврей?» — питав він у матері. На практиці відповідь на це питання давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські посвідчення особи, або ж німецькі лікарі, що провадили «медичне обстеження» хлопчиків, таких як Ігор[412].

Іза Белозовська всюди відчувала смерть. «Я почувала сильне бажання, — згадувала вона, — посипати голову, та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на порох». Але вона не здалася й уціліла. Ті, що втрачали надію, часом виживали завдяки відданості їхніх неєврейських чоловіків чи дружин, або родин. Так, повитуху Софію Ейзенштайн переховував її чоловік. Для цього він викопав яму у віддаленому закутку подвір’я. Він відвів вдягнену жебрачкою Дружину туди і щодня відвідував її під час прогулянок із псом. Він розмовляв із нею, вдаючи, що розмовляє з псом. Вона благала його отруїти її. Замість цього він не переставав приносити їй їжу і воду. Поліція вбивала зловлених євреїв. їх тримали в камерах київської в’язниці, яка три роки перед тим містила жертв Великого терору. Коли тюрма наповнювалася, євреїв та інших в’язнів на світанку вивозили геть у закритій вантажівці. Мешканці Києва навчилися боятися цієї вантажівки так само, як колись боялися «чорних воронів» НКВД, що виїжджали з тих же воріт. Вантажівка везла євреїв та інших в’язнів до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, лягати на край яру, і вони чекати пострілу[413].

Бабин Яр підтверджував прецедент, що його для знищення євреїв у містах центральної, східної та південної України встановив Кам’янець-Подільський. Оскільки група армій «Південь» захопила Київ із запізненням, і оскільки звістки про німецьку політику поширювалися швидко, більшість євреїв цих районів утекла на схід, а отже, вціліла. Із тих, що залишалися в місті, загинули майже всі. 13 жовтня 1941 року в Дніпропетровську вбито близько 12 тисяч євреїв. Тут німці змогли покластися на призначені ними місцеві адміністрації, щоб полегшити собі працю зібрання і вбивства євреїв. У Харкові зондеркоманда 4а айнзацгрупи С наказала міській адміністрації поселити євреїв, що залишалися, в один район. 15 і 16 грудня понад 10 тисяч харківських євреїв відведено на фабрику тракторів на околиці міста. Тут їх у січні 1942 року групами розстріляли 314-й батальйон поліції порядку і зондеркоманда 4а. Частину жертв задушено газом у вантажівці, що качала власні вихлопи в кузов, а відтак у легені замкнених усередині євреїв. Використовувати такі газові вантажівки спробували і в Києві, але зрештою відмовилися від цього, коли поліція порядку поскаржилася, що не любить витягати з них покоцюрблені трупи, вкриті кров’ю і екскрементами. В Києві німецькі поліцаї надавали перевагу розстрілам над ярами і ямами[414].

Часове розпланування масового вбивства дещо відрізнялося в окупованій Радянській Білорусі, в тилу групи армій «Центр». За перші вісім тижнів війни, до серпня 1941 року, айнзацгрупа В під командуванням Артура Небе вбила у Вільнюсі та в Білорусі більше євреїв за будь-яку іншу з айнзацгруп. Але подальші масові вбивства євреїв у Білорусі дещо сповільнили військові міркування. Гітлер вирішив надіслати дивізії групи армій «Центр» на допомогу групі армій «Південь» у битві за Київ у вересні 1941 року. Це Гітлерове рішення затримало наступ групи армій «Центр» на Москву, в чому полягало їхнє основне завдання[415].

Після захоплення Києва наступ на Москву міг відновитися, а отже, поновилися і вбивства. 2 жовтня 1941 року група армій Центр розпочала другий наступ на Москву під кодовою назвою «операція «Тайфун». Дивізії поліції і служб безпеки почали винищувати євреїв у її тилу. Група армій Центр включала 1,9 мільйона солдат, розподілених по 78 дивізіях. Політика масового вбивства усіх євреїв разом із жінками й дітьми тепер поширилася і на землі окупованої радянської Білорусі. Протягом вересня 1941 року зондеркоманда 4а разом із айнзацкомандою 5 айнзацгрупи В вже винищували всіх євреїв у селах і невеликих містечках. На початку жовтня цю політику застосовано до міст[416].

У жовтні 1941 року Могилів став першим значним містом окупованого Радянського Союзу, де знищено майже всіх євреїв. Німецький (австрійський) поліцай писав дружині про свої враження від розстрілу місцевих євреїв у перших числах місяця. «При першій спробі рука мені при пострілі трохи тремтіла, але зрештою до цього звикаєш. При десятій спробі я спокійно цілився і впевнено стріляв у численних жінок, дітей і немовлят. Я нагадував собі, що у мене вдома є двоє немовлят, з якими ці орди повелися б так само, якщо не в десять разів гірше. Смерть, яку ми подарували їм, — прекрасна, швидка смерть, у порівнянні з пекельними муками тисяч і тисяч у в’язницях ГПУ. Немовлята в повітрі окреслювали великі