Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

і гнітючих перспективах не було б такої ганьби, якби Вермахт вів не кепсько сплановану колонізаторську й загарбницьку війну, а славну, хоч і трагічну, війну на захист цивілізації. Якщо німецькі солдати боролися проти сил цілого світу під проводом єврейських клік у Москві, Лондоні та Вашингтоні, тоді справа їхня була великою і справедливою. Якщо вони змушені були вести оборонну війну (а на практиці так тепер і було), то роль агресора можна було перекласти на когось іншого. Цю роль в історії, принаймні для вірних нацистів і численних німецьких цивільних в очікуванні повернення батьків і чоловіків, зайняли євреї. Німецьким солдатам, незалежно від того, вірили вони в єврейську відповідальність за війну, чи ні, такі ідеологічні ревізії, мабуть, потрібні були менше, ніж політикам і цивільним. Вони були у відчаї, але від того не стали менш смертоносними. Вермахт був і в майбутньому залишився найдієвішою збройною силою в європейському театрі, попри те, що його шанси на традиційну перемогу тепер дорівнювали нулю.

Чари расового мислення перетворювали саме вбивство євреїв на німецький тріумф тоді, коли будь-яка інша перемога відступала за обрій можливого. Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз були ворогами Німеччини, євреї також були ворогами Німеччини. Фальшивий силогізм висновував, що, отже, Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз перебували під упливом євреїв. Якщо ці держави були єврейськими державами, то, отже, європейські євреї були їхніми агентами. Відтак убивство європейських євреїв було прямим і непрямим нападом на ворогів Німеччини, і виправдовувала його не лише моральна, а й військова логіка. Гімлер закарбував собі бажання Гітлера знищувати євреїв Європи, починаючи від грудня 1941 року, «як партизанів,» як агентів німецьких ворогів у німецькому тилу. На цю мить вже розвинено логіку вбивства євреїв на знак «помсти» за партизанські атаки. Її застосовано в поліських болотах між Білоруссю та Україною, де Гімлер від липня 1941 року вбачав у ній підставу вбивати єврейських чоловіків, жінок і дітей; а також у Києві, де німці вбили понад 30 тисяч євреїв на знак помсти проти радянського замінування міста; і навіть далі, у Сербії, де німецькі збройні сили зіткнулися із серйозним спротивом трохи раніше, ніж у Радянському Союзі[436].

Приклад Сербії мав, мабуть, особливу вагу. Німецька війна у південно-східній Європі почалася трохи раніше, ніж війна в Радянському Союзі, і принесла з собою низку уроків, що їх можна було врахувати на майбутнє. Німеччина вступила в Югославію та Грецію навесні 1941 року, перед самим початком операції «Барбаросса», і головно для того, щоб урятувати недолугу італійську союзницю від поразки у власних війнах на Балканах. Хоча Німеччина швидко знищила югославську армію і створила маріонеткову державу в Хорватії, у сербській окупаційній зоні, що її Німеччина поділяла з Італією, тривав серйозний опір. Частково за нього відповідали комуністи. Німецький генерал-командувач Сербії наказав на знак помсти за німців, що полягли у боях проти партизан, убивати лише євреїв та ромів — у співвідношенні сто до одного. Тож на той час, коли Гімлер зробив свою заяву про знищення євреїв «як партизанів», майже всі єврейські чоловіки Сербії вже були розстріляні. Логіку Сербії німці універсалізували. Євреїв відтепер убиватимуть на знак помсти проти союзу між США, Об’єднаним Королівством та СССР. Зрозуміння такого рішення не можна було сподіватися ані від євреїв, ані від Союзників. Якийсь сенс воно мало лише в межах нацистського світогляду, що його Гітлер щойно задаптував для подальшого вжитку[437].

П’ятою і останньою версією «остаточного розв’язання» була масова смерть. У мові нацистів слово переселення з описового перетворилося на евфемізм. Багато років німецькі очільники гадали, що зможуть «розв’язати» єврейську «проблему» Європи шляхом переселення євреїв до того чи іншого місця. По прибутті в це місце євреї мали працювати до смерті; розглядалася також їхня стерилізація, але вбивства їх усіх як такого не передбачалося. Відтак у 1940 і на початку 1941 року термін переселення передавав суть політики не вповні, але не цілком неадекватно. Надалі термін переселення або переселення на Схід означав масові вбивства. Можливо, евфемізм переселення натякав на посутню тяглість політики і таким чином допомагав нацистам оминати увагою той факт, що німецька політика не лише змінилася, але мусила змінитися, оскільки війна розвивалася не за планом. Таким чином термін міг дозволити німцям відгородитися від дійсності — і від усвідомлення того, що політику щодо євреїв визначала військова катастрофа[438].

Станом на грудень 1941 року німці вже показали свою здатність чинити щось гірше, ніж депортувати євреїв до Польщі, Мадагаскару або Радянського Союзу. Вони могли вбивати євреїв на підконтрольних їм землях і звинувачувати жертв у їхній долі. Збагнути дійсність переселення, від якої німці тепер дистанціювалися, допоможе наступний приклад німецького вживання цього слова: «Місце переселення: на місці переселення розташовуються вісім ровів. Біля кожного рову працює один загін із десяти офіцерів та солдатів, на зміну якому що дві години приходить інший»[439].

На той час, як у грудні 1941 року Гітлер озвучив свої побажання Гімлерові, СС та поліційні сили (за підтримки Вермахту і місцевих поліцаїв) у окупованому Радянському Союзі вбили вже близько мільйона євреїв. Погляд назад створює враження неминучості, а нова німецька політика вбивства усіх європейських євреїв може видаватися просто сповненням вже у якомусь сенсі поставленої мети. Хоча й правда, що Гітлер вважав за очевидне, що у його майбутній Європі не буде місця для євреїв та що зростаючі обсяги Гімлерових убивств скоріш за все відповідали бажанням Гітлера, та Гітлерове рішення говорити про масове вбивство всіх євреїв слід розглядати саме як рішення. Зрештою, на ці ж події можна було відреагувати по-іншому[440].

Можливість таких змін продемонструвала німецька союзниця Румунія. Бухарест теж здійснював політику національних чисток. На грудень 1941 року румунські євреї зазнали більших страждань, аніж євреї німецькі. Румунія приєдналася до вторгнення в Радянський Союз — вдавшись, як і Німеччина, до пропаганди, що ототожнювала комунізм із євреями. Вторгнення в Радянський Союз пліч-о-пліч із німцями повернуло Румунії бесарабські та буковинські землі, що їх СССР анексував у 1940 році. Після цього Румунія приєднала до себе новий регіон під назвою Придністров’я, до якого увійшли захоплені землі південної частини радянської України. У 1941 році румунська політика щодо євреїв у цій зоні була не менш брутальною за відповідну політику німців. Після захоплення Одеси румунські війська вбили близько 20 тисяч місцевих євреїв у «відплатних акціях» за вибух, Що зруйнував їхній штаб у місті. Наприкінці грудня