Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
В окупованому Мінську сутність німецької політики полягала у навіженому і непередбачуваному терорі. Карнавальна хода смерті 7 листопада 1941 року була лише одним із низки інцидентів, що сіяли серед євреїв страх і сум’яття щодо їхньої долі. Особливі приниження застосовувалися до євреїв, знаних і шанованих перед війною. Відомого науковця змусили повзати по центральній площі гетто, Ювілейній, із футбольним м’ячем на спині. Після цього його застрелили. Німці забирали євреїв до себе в особисте рабство, щоб ті прибирали їхні будинки й чистили одяг. Німецький (австрійський) лікар Ірмфрід Еберль, що потрапив до Мінська після туру для виконання своїх професійних обов’язків (задушення газом неповносправних) у Німеччині, писав своїй дружині, що в цьому «раю» йому непотрібні гроші. Коли місто відвідав Гімлер, для нього влаштували показову страту євреїв, яку знімали кінокамери. Видається, що згодом він переглядав зйомки своїх відвідин та масового вбивства[460].
Особливих страждань зазнали єврейські жінки. Попри постанови, що забороняли «расову ганьбу», частина німців швидко спізнала смак згвалтувань як вступу до вбивств. Принаймні одного разу німці влаштували «конкурс краси» серед єврейських жінок, яких забрали на цвинтар, змусили роздягнутися догола, а потім убили. У гетто німецькі солдати ночами змушували єврейських дівчат танцювати голяка; вранці залишалися лише трупи. Перла Агінська згадувала побачене одного осіннього вечора 1941 року в темному помешканні у мінському гетто: «Маленька кімнатка, стіл, ліжко. Тілом дівчини стікала кров з глибокої чорнуватої рани в грудях. Було зрозуміло, що дівчину зґвалтували і вбили. Навколо її статевих органів були вогнепальні рани»[461].
Насилля — не впевненість, а терор — не панування. Впродовж перших дев’яти місяців окупації, від літа 1941 року до початку весни 1942-го, попри вбивства і ґвалтування, німці не спромоглися повністю підкорити собі Мінськ.
Мінськ був незвичним містом. Його соціальна структура бентежила німецький розум; не допомагав у розумінні й досвід німців у окупованій Польщі. Тут, у радянському метрополісі, історія євреїв пішла іншим ходом, аніж у Польщі. Двадцять років соціальних можливостей і політичного примусу зробили свою справу. Освічені міські євреї тут не були організовані в жодну традиційну спільноту, оскільки комуністи знищили єврейські релігійні та суспільні установи у 1920-х та 1930-х роках. Молодше покоління євреїв вирізнялося високим рівнем асиміляції — до тієї міри, що багато з них у радянських документах значилися як «білоруси» або «росіяни» за національністю. Хоча перед 1941 роком це, мабуть, небагато для них означало, але в умовах німецького правління могло врятувати життя. Частина євреїв Мінська мала білоруських чи російських друзів або колег, які нічого не знали про їхнє віросповідання чи національність, або яких ці питання не цікавили. Подиву гідним прикладом незнання свого єврейського походження був Ісай Казинець, який організував комуністичне підпілля у Мінську. Про те, що він — єврей, не знали ані його друзі, ані вороги[462].
Радянська влада принесла з собою певного кшталту толерантність та асиміляцію — коштом звички коритися і виконувати накази Москви. Політична ініціатива в Сталіновому Радянському Союзі не винагороджувалася. Кожен, хто з надмірною ревністю реагував на будь-яку ситуацію чи навіть політичну лінію, підпадав під ризик зі зміною цієї ситуації чи лінії. Таким чином радянське правління загалом і Великий терор 1937–1938 років зокрема навчили людей не вдаватися до спонтанних дій. Людей, що відзначилися у Мінську 1930-х років, розстріляло НКВД під Куропатами. Навіть коли в Москві мусили розуміти, що радянські громадяни у Мінську мали власні підстави чинити опір німцям, комуністи усвідомлювали, що цього недостатньо, аби захистити їх від майбутніх переслідувань після повернення комуністів. Казинець і всі місцеві комуністи вагалися створювати будь-яку організацію, бо знали, що сталінізм противиться будь-якій спонтанній дії знизу. Покинуті самі на себе, вони терпіли б Гітлера зі страху перед Сталіним[463].
Активізувати мінських євреїв та комуністів до дії допомогла стороння особа — польсько-єврейський комуніст Герш Смоляр. Його незвичне поєднання радянського та польського досвіду подарувало йому вміння (а також, можливо, і наївність), потрібні для руху вперед. Початок 1920-х років він провів у Радянському Союзі й володів російською — головною мовою Мінська. Повернувшись до Польщі, де комуністична партія була поза законом, він призвичаївся до роботи в підпіллі і дій проти місцевих органів влади. Як особа, що її заарештувала й ув’язнила польська поліція, він уник досвіду сталінських масових розстрілів, що так тяжіли над Мінськом. Під час Великого терору 1937–1938 років, коли польських комуністів запрошували до Радянського Союзу з метою розстріляти, він перебував за ґратами. Як особа, що вийшла із польської тюрми, коли Радянський Союз напав на Польщу у вересні 1939 року, Смоляр почав служити новому радянському режимові. У червні 1941 року він пішки втік від німців і дістався аж до Мінська. Після німецької окупації міста він почав організацію підпілля в гетто і переконав Казинця у дозволеності організації загальноміського підпілля. Казинець хотів знати, кого Смоляр представляв; Смоляр правдиво повідомив йому, що діє лише від власного імені. Це запевнення, схоже, переконало Казинця в тому, що Смоляр насправді мав повноваження з Москви, аби працювати глибоко в підпіллі. Двоє чоловіків знайшли собі велику кількість охочих змовників як у гетто, так і за його межами; на початок осені 1941 року як у гетто, так і в місті діяв надійний комуністичний підпільний рух[464].
Підпілля вело підривну діяльність у органах німецького контролю над єврейським життям — юденраті та єврейській поліції. На окупованих територіях Радянського Союзу, так само, як і в окупованій Польщі, німецька влада загнала євреїв у гетто, якими керувала місцева єврейська рада, знана, як правило, за німецьким терміном Judenrat. У містах окупованої Польщі до юденрату нерідко входили євреї із видатним становищем у довоєнній спільноті, часто ті ж люди, що очолювали єврейські суспільні структури, які були законними у незалежній Польщі. У Мінську така тяглість єврейського проводу була неможливою, оскільки комуністи знищили суспільне життя євреїв. Німцям нелегко було знайти осіб, що представляли б єврейські еліти і були б звичними до укладання компромісів з місцевою владою. Видається, що мінський юденрат вони обрали більш чи менш навмання — і дали маху. Цілий юденрат
