Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Наприкінці 1941-го та на початку 1942 років євреї, що хотіли втекти із гетто, могли розраховувати на підтримку юденрату. Єврейських поліцаїв виставляли далеко від місць, де готувалися спроби втечі. Оскільки мінське гетто оточував лише колючий дріт, то хвилинна відсутність поліційної уваги дозволяла людям тікати до лісу, який лежав зовсім близько за містом. Найменших дітей через колючий дріт передавали неєвреям, які погоджувалися їх забрати, або ж віддавали до сиротинців. Старші діти вивчили маршрути втечі й слугували провідниками між містом і розташованим неподалік лісом. Одна з таких провідниць, Сіма Фітерсон, носила із собою м’яча, яким бавилася, щоб попередити тих, що ішли за нею, про небезпеку. Діти адаптувалися швидко і добре, але все одно були у страшній небезпеці. Щоб відзначити перше Різдво під німецькою окупацією, вищий очільник СС та поліції Еріх фон дем Бах-Целевський надіслав родинам есесівців у Німеччину тисячі пар дитячих рукавиць і шкарпеток[466].

На відміну від євреїв у інших окупованих німцями місцях, євреї Мінська мали куди тікати. У ближньому лісі вони могли шукати радянських партизанів. Вони знали, що німці захопили безліч військовополонених, частина з яких втекла до лісу. Ці люди залишалися в лісах, бо знали, що німці застрелять їх, або ж заморять голодом. Сталін у липні 1941 року закликав відданих комуністів організовувати партизанські загони у ворожому тилу — в надії встановити над цим спонтанним рухом якийсь контроль, перш ніж рух набере ваги. Централізація ще не була можливою; солдати ховалися в лісі, а комуністи, якщо не втекли, то всіляко намагалися приховувати від німців своє минуле[467].

Однак діячі мінського підпілля намагалися також підтримувати своїх озброєних товаришів. Принаймні одного разу члени підпілля в гетто визволили з табору на вулиці Широкій офіцера Червоної армії; він став значним партизанським очільником у приміських лісах і, у свою чергу, рятував євреїв. Єврейські робітники на німецьких заводах крали зимовий одяг і взуття, що виготовляли для солдатів групи армії «Центр», і переправляли їх партизанам. Робітники на збройних фабриках робили те саме. Юденрат, до обов’язків якого входив і збір регулярних грошових «пожертв» від єврейського населення гетто, відводив частину цих грошей партизанам. Німці згодом виснували, що цілий радянський партизанський рух коштами забезпечує гетто. Такий висновок був перебільшенням, що постало зі стереотипних уявлень про багатство євреїв, але допомога з мінського гетто була невигаданою[468].

Партизанська війна була страшним сном німецьких військових стратегів, і офіцерів німецького війська вчили займати строгої постави. їх навчено у радянських солдатах бачити слуг комуністичних політофіцерів, які вчили їх вести партизанську боротьбу на протизаконний «азіатський» манер. Партизанська війна була (і залишається) незаконною тому, що підважує звичай, за яким армії у військових формах спрямовують насильство одна проти одної, а не проти навколишнього населення. В теорії партизани захищають цивільне населення від ворожого окупанта; на практиці вони, як і окупант, мусять жити з того, що забирають у цивільних. Оскільки партизани переховуються серед цивільного населення, то накликають (часто навмисне накликають) на це населення помсту окупанта. Відтак акції помсти діють як пропаганда і вербування у партизани, або ж не залишають окремим уцілілим іншого вибору, крім як податися до лісу. Оскільки німецьких військ завжди було мало і в них завжди була потреба на фронті, то військова і цивільна влада ще більше боялася безладу, що його могли принести партизани[469].

Білорусь із її численними лісами й болотами була ідеальною територією для партизанської війни. Голова німецького генерального штабу згодом плекав фантазії щодо застосування атомної зброї, щоб очистити болотисту місцевість Білорусі від людського населення. Доступу до такої технології він, звісно, ще не мав, але фантазії вказують на безжальність німецького стратегічного планування і страхи, що їх викликала складна місцевість. Політика армії щодо попередження партизанської війни полягала в тому, щоб «вселяти в населення такий жах, щоб воно втрачало усяку волю опиратися». Бах, вищий очільник СС та поліції, пізніше сказав, що за вбивство цивільних у антипартизанських акціях зрештою відповідало Гімлерове прагнення убити всіх євреїв і 30 мільйонів слов’ян. Попереджувальний терор, видавалося, коштував німцям небагато, оскільки люди, яких він стосувався, і так мали померти (внаслідок «плану голоду» або ж генерального плану «Ост»). Гітлер, який у партизанській війні бачив нагоду знищити потенційний спротив, енергійно зреагував, коли Сталін у липні закликав місцевих комуністів опиратися німцям. Ще перед вторгненням у Радянський Союз Гітлер звільнив своїх солдатів від правової відповідальності за дії проти цивільного населення. Тепер він хотів, щоб солдати і поліція убивали кожного, хто «бодай би криво погляне на нас»[470].

Німцям нескладно було контролювати партизанський рух наприкінці 1941 року, а тривалі масові вбивства євреїв вони просто назвали слушною помстою. У вересні 1941 року біля Могилева влаштовано антипартизанські навчання; апогеєм заходу став розстріл тридцяти двох євреїв, серед яких було 19 жінок. Загальна лінія проголошувала, що «там, де є партизани, там є і євреї; а там, де є євреї, є і партизани».

Пояснити, чому саме це було правдою, було важче. Своєрідне пояснення надавали антисемітські уявлення про слабкість і лицемірство євреїв: військовокомандувачі рідко припускали, що євреї стануть до зброї, але часто вважали, що вони стоять за партизанськими діями. Відповідальний за безпеку в районі Мінська генерал Бехтольсгайм вважав, що «якщо у певному селі вчинено акт саботажу, і в цьому селі знищать усіх євреїв, то можна бути певним, що знищено і виконавців, або принаймні людей, що за ними стоять»[471].

У цій атмосфері, коли партизани були слабкими, а німецька помста — антисемітською, більшість євреїв Мінська не квапилися тікати до лісу. У Мінську, попри всі жахіття, вони принаймні були вдома. Попри регулярні масові вбивства, на початок 1942 живими залишалася принаймні половина євреїв Мінська.

У 1942 році радянський партизанський рух зріс на силі у ту ж мить, як вирішилася доля білоруських євреїв — і з тієї ж причини. У грудні 1941 року, стоячи перед обличчям «світової війни,» Гітлер озвучив своє бажання вбити всіх євреїв Європи. Наступ Червоної армії був однією з головних причин послаблення німецьких позицій у Білорусі — і знову задеклароване прагнення Гітлера знищити всіх євреїв. Радянські сили у наступі навіть спромоглися на початку 1942 року відкрити прогалину в німецьких лініях. Цей простір між групами армій «Північ» і «Центр,» що називався Суразькими воротами, залишався відкритим протягом півроку. До вересня 1942 року комуністи