Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Але керівництво Румунії зреагувало на зміну в плині війни інакше, ніж Гітлер. Румунська політика щодо євреїв залишалася брутальною, але поступово пом’якшувалася, а не погіршувалася. На літо 1942 року Румунія вже не депортувала євреїв до Придністров’я. Коли німці побудували фабрики смерті, Румунія відмовилася відправляти туди своїх євреїв. На кінець 1942 року румунська політика суттєво відрізнялася від німецької. Згодом Румунія зробила спробу перейти на інший бік, і якась кількість уцілілих євреїв для цієї спроби видаватиметься вигідною. Таким чином, 1942 рік став поворотним моментом, коли німецька та румунська політика розійшлися. Німеччина прагнула вбити всіх євреїв, оскільки війну було програно; Румунія наприкінці того ж року врятувала низку євреїв з тієї ж причини. Румунський диктатор Йон Антонеску залишив собі невеликий простір для перемовин із американцями та британцями. Гітлер не залишив німцям жодної можливості втекти від власної провини[442].

Протягом 1942 року німці вбили більшість із уцілілих на окупованих землях євреїв. На захід від лінії Молотова-Рібентропа масові убивства чинилися на газових фабриках. На схід від лінії Молотова-Рібентропа німці продовжували масові розстріли, а також використовували газові вантажівки, що їх уже перевірили на радянських військовополонених. У окупованій радянській Україні вбивства розпочалися заново, щойно земля відмерзла достатньо, щоб копати в ній ями; подекуди там, де німці мали доступ до машин для копання землі, це сталося навіть раніше. У східній частині радянської України, яка й далі перебувала під військовою окупацією, розстріли тривали безперервно з кінця 1941 до початку 1942 року. У січні айнзацгрупи з допомогою Вермахту знищили дрібніші єврейські спільноти, що пережили першу хвилю розстрілів, а також групи єврейських робітників. Навесні 1942 року ці акції перемістилися зі сходу на захід, з військової зони до цивільної окупаційної одиниці — райхскомісаріату Україна. Тут усі акції здійснювали постійні поліційні сили, батальйони німецької поліції порядку за підтримки місцевих міліціянтів. Допомога десятків тисяч місцевих колаборантів надала німцям необхідну кількість людей[443].

Перехід від убивств до винищення в останню чергу відбувся на тих землях, що їх німці захопили першими. Хоча всю територію колишньої східної Польщі німці зайняли за перші десять днів війни, у червні 1941 року, та чимало євреїв, що мешкали на південному сході Польщі (а тепер західній частині райхкомісаріату Україна), залишилися живими до 1942 року. На той час, коли Гімлер почав видавати накази про знищення цілих єврейських спільнот, німці вже проминули ці землі. Поки німецька політика змінилася, більша частина німецьких військ їх уже покинула. У 1942 році німці розпочали другу хвилю масових розстрілів у західних районах райхскомісаріату Україна. Цим разом розстріли організовувала цивільна влада, а здійснювала поліція — за значної підтримки місцевих допоміжних поліцаїв[444].

Ці західноукраїнські райони становили типову для багатьох містечок і невеликих міст колишньої східної Польщі картину — євреї тут налічували близько половини населення, часом трохи менше, часом трохи більше. Вони, як правило, мешкали в кам’яницях навколо головних площ міста, а не в дерев’яних будівлях на околицях. У цих поселеннях євреї жили понад півтисячоліття — під різною владою і з різним рівнем достатку, але з успіхом, на який вказували найпростіші показники — архітектура і демографія. Більшість цього єврейського населення міжвоєнної Польщі продовжувала дотримуватися свого віровизнання й була доволі відокремленою від навколишнього світу. Головними мовами й надалі залишалися їдиш, а також (для релігійних потреб) іврит. Рівень шлюбів із християнами був низьким. Східна Польща залишилася домівкою цивілізації ашкеназім — їдишемовної й очоленої суперницькими кланами харизматичних хасидів. Ця єврейська традиція пережила польсько-литовську Річ Посполиту, де були її витоки; вона пережила Російську імперію, як пережила і міжвоєнну Польську республіку[445].

У 1939–1941 роках, після пакту Молотова-Рібентропа і спільного вторгнення в Польщу на цих євреїв поширилася радянська влада і радянське громадянство. Відтак їх переважно зараховують до радянських євреїв-жертв нацистів. Після того, як радянські кордони розширилися на захід і поглинули колишні землі східної Польщі, ці євреї справді якийсь час жили в Радянському Союзі й були суб’єктами радянської політики. Так само, як і поляки, українці та білоруси, що мешкали на цих землях, стали жертвами арештів, депортацій і розстрілів. Євреї втратили свій бізнес і релігійні школи. Але цей короткий проміжок радянського правління аж ніяк не був Достатнім для того, щоб зробити з них радянських євреїв. За винятком найменших дітей, мешканці Рівного та інших подібних поселень були громадянами Польщі, Литви, Латвії чи Румунії впродовж значно довшого часу, аніж громадянами Радянського Союзу. З близько 2,6 мільйонів євреїв, що загинули на теренах Радянського Союзу, 1,6 мільйонів перебували під радянською юрисдикцією менш ніж два роки. Радянське правління впродовж 1939–1941 років значно послабило їхню цивілізацію; пережити німецький Райх їм не судилося[446].

На відміну від більшості цих міст, Рівне у 1941 році вже зазнало масової вбивчої акції. Хоча центр німецької поліційної держави в Україні був у Києві, у 1941 році Рівне було тимчасовою столицею райхскомісаріату Україна. Райхскомісар Еріх Кох уславився жорстокістю. Радники Гітлера називали Коха «другим Сталіним» і мали це за комплімент. Восени 1941 року Кох уже наказав убити більшість рівненських євреїв. 6 листопада 1941 року поліція наказала всім євреям без дозволів на роботу з’явитися для переселення. Близько 17 тисяч осіб перевезли в розташовані неподалік ліси — Сосенки. Тут їх розстріляно над ямами, що їх раніше викопали радянські військовополонені. Після цього в Рівному залишилося близько 10 тисяч євреїв, яких поселено у гетто в найгіршій частині міста[447].

На початку 1942 року, навіть після того, як більшість євреїв уже загинуло, рівненський юденрат намагався зорганізувати для вцілілих якісь засоби до виживання. Та німецька влада постановила, що євреїв не мало існувати взагалі. Улітку 1942 року, думаючи про нестачу їжі, Кох зробив наступний крок, попросивши у своїх підлеглих «стовідсоткового вирішення» єврейської проблеми. У ніч на 13 липня 1942 року німецька поліція та українські допоміжні сили зігнали рівненських євреїв із гетто. їх змусили йти до вокзалу, де замкнули у залізничних вагонах. Через два дні, які вони провели без їжі й води, їх перевезено до каменоломні біля лісів за містом Костопіль. Тут німецька поліція безпеки і допоміжні поліційні загони