Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Однак Гімлер усе ж почав (теж у жовтні 1941 року) пошуки нового і дієвішого способу вбивства євреїв. Він звернувся до свого клієнта Одила Ґлобочника, очільника СС та поліції у Люблінському районі Генерал-губернаторства, який негайно розпочав працю над фабрикою нового типу для вбивства євреїв — у місці, що називалося Бєлжец. Станом на листопад 1941 року задум ще не був цілком зрозумілим і обладнання ще не було встановлене, але певні обриси Гітлерової версії «остаточного розв’язання» вже можна було побачити. У окупованому Радянському Союзі вбивства євреїв кулями сягли індустріальних масштабів. У анексованій та окупованій Польщі (у Вартелянді та Генерал-губернаторстві) будувалися газові фабрики (у Хелмні та Бєлжці). З Німеччини євреїв почали засилати на схід, де частину з них уже вбито[424].
«Остаточне розв’язання» як масове вбивство, що розпочалося на схід від лінії Молотова-Рібентропа, поширювалося на захід.
У листопаді 1941 року група армій «Північ» рвалася до Москви за запізнілою, але не менш славною остаточною перемогою — кінцем радянської системи, початком апокаліптичного перетворення нещасних радянських земель на горду пограничну імперію німців. Та насправді німецькі солдати наближалися до апокаліпсису значно традиційнішого. Рух їхніх вантажівок і танків сповільнювала осіння грязюка, рух їхніх тіл — брак відповідного одягу і теплої їжі. Був момент, коли німецькі офіцери бачили кремлівські бані у свої біноклі, але до радянської столиці дійти їм не судилося. їхні солдати сягнули межі постачання й витривалості. Опір Червоної армії був дедалі потужнішим, тактика — дедалі хитрішою[425].
24 листопада 1941 року Сталін відправив свої стратегічні резерви в бій проти групи армій «Центр» Вермахту. Він був певен цього ризику. Високопоставлений інформатор із Токіо і, безперечно, інші джерела повідомляли, що японської атаки на Радянський Сибір не буде. У червні 1941 року він відмовився був вірити в німецький напад, і помилився. Тепер він відмовився вірити в японський напад восени 1941-го, і виявився правим. Йому не забракло духу. 5 грудня Червона армія під Москвою вирушила в наступ. Німецькі солдати скуштували поразки. їхні виснажені коні не могли достатньо швидко відтягнути гармати назад. Солдатам доведеться провести зиму на вулиці, щулячись від холоду, потерпаючи від браку постачання[426].
Сталінова розвідка мала рацію. Японія ось-ось мала рішуче вступити у війну на Тихому океані, що практично виключало наступ у Сибіру. Південний напрям експансії японського імперіалізму встановлено на 1937 рік. Цей напрям був зрозумілим для всіх, коли Японія у вересні 1940 року вступила у французький Індокитай. Гітлер відохочував свою японську союзницю приєднуватися до вторгнення в Радянський Союз; тепер, коли його вторгнення зазнало невдачі, японські сили просувалися чимраз далі в іншому напрямку.
Поки Червона армія 6 грудня 1941 року йшла на захід, спеціальний загін японських авіаносців плив до Перл Гарбору, бази тихоокеанського флоту Сполучених Штатів. 7 грудня німецький генерал у листі додому змалював битву навколо Москви. Він і його солдати билися «за власну шкуру, щодня й щогодини, проти ворога, який перевищує нас під усіма оглядами». Того ж дня дві хвилі японської авіації напали на американський флот, знищили декілька бойових кораблів і вбили 2 тисячі солдатів. Наступного дня Сполучені Штати оголосили війну Японії. Через три дні, 11 грудня, нацистська Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам. Відтак президентові Франклінові Д. Рузвелту було дуже легко оголосити війну Німеччині[427].
Тепер Сталін тішився непоганим становищем у східній Азії. Якщо японці збиралися битися із Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном, то їхня боротьба проти СРСР у Сибіру ставала практично немислимою. Сталін міг більше не боятися війни на два фронти. До того ж японський напад утягнув би у війну Сполучені Штати — як союзника Радянського Союзу. На початок 1942 року американці вже билися з японцями в Тихому океані. Невдовзі американські кораблі з провіантом мали дійти до радянських портів — без опору з боку японських підводних човнів, оскільки японці у радянсько-німецькій війні дотримувалися нейтралітету. Червона армія, якій зі сходу надходив американський провіант — це зовсім інший ворог, ніж Червона армія, що непокоїлася про японський напад зі сходу. Тепер Сталінові треба було лише експлуатувати американську допомогу й заохочувати американців відкрити у Європі другий фронт. Тоді німці опиняться в оточенні, а перемога СРСР буде певною.
Починаючи з 1933 року, Японія в іграх Гітлера зі Сталіним грала роль великого козиря. Обидва диктатори, кожен зі своїх причин, хотіли, щоб Японія провадила свої війни на півдні — проти Китаю на суходолі, проти європейських імперій та Сполучених Штатів на морі. Гітлер вітав напад на Перл Гарбор, бо вважав, що Сполучені Штати нескоро озброяться, і що битимуться вони в Тихому океані, а не в Європі. Навіть після невдачі операцій «Барбароса» і «Тайфун» Гітлер волів, щоби японці билися зі Сполученими Штатами, а не Радянським Союзом. Гітлер, здавалося, вважав, що зможе побороти СССР на початку 1942 року, а тоді вступити в бій проти послабленої тихоокеанською війною Америки. Сталін також прагнув, щоб японці рухалися на південь, і дуже ретельно провадив зовнішню та військову політику, що привела саме до такого результату. Його думки посутньо повторювали думки Гітлера: японців слід тримати осторонь, оскільки землі Радянського Союзу — мої. І Берлін, і Москва хотіли втримати Японію у Східній Азії і на Тихому океані. Токіо зіграло на руку обом. А хто від цього виграє, залежало від результату німецького нападу на Радянський Союз[428].
Якби німецьке вторгнення відбулося за планом, як блискавична перемога, що зрівняла б із землею великі радянські міста і здобула для німців українську їжу та кавказьку нафту, то японський удар у Перл Гарборі міг і справді стати доброю звісткою для Берліна. За таким сценарієм напад на Перл Гарбор означав би, що японці відволікають Сполучені Штати, поки Німеччина зміцнює своє переможне становище в новій колонії. Німці розпочали б здійснення генерального плану «Ост», або якогось варіанту цього плану в намаганні стати великою сухопутною імперією, самодостатньою з огляду на їжу й нафту і спроможною боронитися проти морської блокади з боку Об’єднаного Королівства
