Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Вермахт сприяв і покривав такі розстрілювальні операції, а часом навіть замовляв їх. На кінець серпня 1941 року, через дев’ять тижнів після початку війни, Вермахт мав проблеми з постачанням їжі й безпекою тилу. Вбивства євреїв вивільнили б їжу, до того ж, за нацистською логікою, вони упередили б партизанське повстання. Після масового розстрілу під Кам’янцем-Подільським вермахт систематично співпрацював із айнзацгрупами й поліційними силами у знищенні єврейських спільнот. Зайнявши місто чи містечко, поліція (якщо вона тут була) зганяла частину єврейських чоловіків і розстрілювала їх. Армія реєструвала вціліле населення, в якому завважувала євреїв. Тоді Вермахт і поліція домовлялися щодо того, скільки з решти євреїв можна було вбити, а скільки — залишити як робочу силу в гетто. Після такого відбору поліція розпочинала другий масовий розстріл, для якого армія часто надавала вантажівки, боєприпаси й охоронців. Якщо поліції не було, то армія сама реєструвала євреїв і організовувала примусову працю. Поліція влаштовувала вбивства згодом. Коли центральні вказівки стали зрозумілішими і встановлено такі протоколи дії, рівень смертності серед євреїв у окупованій Радянській Україні зріс приблизно вдвічі між липнем і серпнем 1941 року, а потім ще удвічі між серпнем і вереснем[406].

У вересні 1941 року в Києві чергове зіткнення із спадщиною радянської влади стало приводом для наступного загострення — першої спроби вбити всіх єврейських мешканців великого міста.

19 вересня 1941 року група армій «Південь» Вермахту із декількатижневим запізненням і з допомогою групи армій «Центр» захопила Київ. 24 вересня вибухи низки бомб та мін знищили ті споруди центрального Києва, у яких німці встановили кабінети свого окупаційного режиму. Деякі з цих зарядів діяли на годинникових механізмах, запущених перед відходом радянських сил з міста, але інші, здавалося, здетонували енкаведисти, які залишилися в Києві. Німці, які витягали з-під завалів своїх убитих і поранених, раптом відчули себе в місті незатишно. Як згадував один із місцевих мешканців, німці перестали усміхатися. Тепер їм треба було якось — за допомогою дуже невеликої кількості людей, десятки з яких щойно загинули, — керувати великим містом, водночас готуючи дальший рух на схід. Ідеологічна лінія була зрозумілою: якщо винне НКВД, то звинувачувати треба євреїв. На зустрічі 26 вересня представники військової влади погодилися з поліцією щодо того, що слушною відплатою за бомби було б масове вбивство київських євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекли, перш ніж місто захопили німці, залишалися ще десятки тисяч. Усі вони мали загинути[407].

Ключем до здійснення операції стала дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту роздрукувала великі оголошення, в яких наказувала євреям Києва під страхом смерті з’явитися на розі однієї з вулиць у західному районі міста. Вдаючись до обману, який відтак стане стандартним для подібних масових розстрілів, німці повідомили євреям, що їх переселяють. Відтак вони повинні принести з собою документи, гроші й коштовності. 29 вересня 1941 року більша частина єврейської спільноти Києва справді з’явилася в призначеному місці. Деякі євреї переконували себе в тому, що оскільки на наступний день припадало найвище єврейське свято Йом Кіпур, то їх у жодному разі не можуть скривдити. Багато людей прибули ще до світанку — в надії отримати добрі місця в поїзді, якого не існувало. Люди спакувалися в далеку дорогу, старі жінки несли на шиях намиста з цибулі. Зібравшись, цей більш ніж 30-тисячний натовп, за вказівками, вирушив вулицею Мельника в бік єврейського кладовища. Очевидці з ближніх помешкань згадували «безкінечний ряд», Що «переповнював цілу вулицю й хідники»[408].

Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили КПП. Тут перевірялися документи, і неєвреям сказано повернутися додому. Звідси й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. Принаймні на КПП, якщо не раніше, численні євреї мусили питати себе, яка доля готувалася їм насправді. Тридцятилітня жінка Діна Пронічева йшла попереду своєї родини, і дійшла до точки, звідки почула постріли. Вона відразу ж усе зрозуміла, але вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Натомість вона йшла далі з матір’ю і батьком, поки не дійшла до столів, за якими німці вимагали здати коштовності й одяг. Один із німців уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що її мати, як і вона, добре розуміла, що відбувається. Але вона не зробила спроби втекти, аж доки мати різко не прошепотіла їй — «ти не схожа на єврейку». Така явна комунікація рідко трапляється в подібних випадках, коли людський розум намагається заперечити те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, до загибелі. Пронічева, що внаслідок одруження з росіянином мала російське прізвище, сказала німцеві, що сидів за одним із столів неподалік, що не є єврейкою. Він наказав їй відійти вбік і чекати, поки не завершиться вся справа[409].

Так Діна Пронічева побачила, що сталося з її батьками, сестрою і євреями Києва. Після того, як вони здавали свої коштовності й документи, людей примушували роздягатися догола. Тоді, шляхом погроз чи пострілів над головами, їх невеликими групами (близько десяти осіб) змушували підійти до краю Бабиного яру. Багатьох із них били; Пронічева згадувала, що люди «які йшли на розстріл, уже були закривавлені». Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, й чекати на постріли згори і ззаду. Після цього наставала черга наступної групи. Євреї приходили й гинули впродовж тридцяти шести годин. Хоч всі вони, може, й були подібними у смерті, та кожен із них був відмінним аж до тієї останньої миті, кожен мав інші клопоти й передчуття, аж доки все не ставало ясно, а тоді не наставала чорнота. Деякі загинули з думкою про інших, а не про себе. Так, мати вродливої п’ятнадцятилітньої дівчинки Сари благала, щоб її вбили разом із донькою. Тут, навіть в останню мить, бачимо думку й турботу: якщо вона побачить смерть доньки від куль, то принаймні не побачить, як її гвалтуватимуть. Одна нага матір витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати грудьми своє немовля. Коли дитинку живою кинули в яр, вона кинулася за нею і в такий спосіб знайшла свою смерть. Лише там, у ямі, цих людей зведено до пустки, чи до кількості — 33 761. Оскільки тіла згодом викопано і спалено на вогнищах, а кості, що не згоріли, розкришено й змішано з піском, то ця цифра — усе, що від них залишилося[410].