Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
В’язні трьох таборів чекали, що їх відпустять додому. Коли у квітні 1940 року першу групу людей вивезли з козельського табору, товариші влаштували їм прощальну вечірку. Колеги-офіцери вишикувалися, хоч і не мали зброї, в почесний стрій, повз який вони йшли до автомашин. В’язнів поділили на групи по кількасот людей, посадили на поїзд і через Смоленськ повезли на маленьку станцію Гняздово. Там їх висадили й оточили кордоном озброєних енкаведистів зі штиками. Далі по тридцять людей садовили в машини і везли в дачну місцевість у Катинському лісі. Там їх обшукували й забирали цінні речі. Офіцер Адам Сольський до останнього моменту вів щоденник: «Вони спитали про обручку, яку я…» Енкаведисти відводили в’язнів у приміщення і розстрілювали. Далі тіла вантажівками відвозили у наперед викопані в лісі величезні ями. Так тривало, аж поки не розстріляли всіх 4410 полонених із Ковельська[271].
Полонених в осташківському таборі проводжав оркестр. їх по 250–500 осіб відправляли залізницею в енкаведистську тюрму в місті Калінін (нині Твер). Там їх недовго тримали, поки йшла звірка списків. Поляки чекали, не знаючи, що трапиться далі; ймовірно до останнього моменту люди ні про що не здогадувалися. Енкаведист спитав одного полоненого, яких один по одному кликали на розмову, скільки тому років. Хлопець посміхнувся: «вісімнадцять». Ким ти працював? Той усе ще посміхався: «телефонним оператором». Довго працював? Хлопець на пальцях порахував: «шість місяців». Потім йому, як і всім 6314 полоненим, що пройшли через цю кімнату, наділи наручники і відвели у звукоізольовану камеру. Двоє людей тримали його під руки, а третій стріляв у потилицю[272].
Головного ката в Калініні, якого в’язні ніколи не бачили, звали Василій Блохін. Він був одним з головних убивць під час Великого терору, коли командував розстрільним загоном у Москві. Саме Блохіну довіряли розстріл відомих людей, засуджених на показових процесах, а крім цього, він особисто розстріляв тисячі робітників і селян. Під час розстрілів у Калініні він одягав шкіряний картуз, фартух і довгі рукавиці, щоб не забруднити мундир. Щоночі він одного за одним розстрілював із німецького пістолета від 200 до 500 чоловіків. Далі тіла вивозили вантажівкою в сусіднє село Мідне, де стояли дачі енкаведистів. Там їх кидали у велику яму, вириту екскаватором[273].
Із табору в Старобільську в’язнів групами по 100–200 осіб везли залізницею в Харків у тюрму НКВД. Вони не могли знати, що потрапляють в один із епіцентрів знищення поляків у Радянському Союзі. Наставала їхня черга, ці люди йшли на смерть, не здогадуючись, що тут сталося в минулому, яка доля спіткала товаришів з інших таборів, не знаючи, що їх самих чекає в майбутньому. Протримавши день-два у в’язниці, офіцерів відводили в кімнату для перевірки. Далі їх вели в іншу кімнату без вікон. Охоронець питав: «Можна?» — і стріляв у в’язня. Як згадував один енкаведист, «клац і кінець». Трупи кидали на машини. На голову трупам натягували піджаки, щоб не забруднити кузов кров’ю. Трупи клали один на одного головою до ніг, щоб більше вміщалося[274].
У такий спосіб убили 3739 полонених зі старобільського табору, зокрема всіх друзів і знайомих Юзефа Чапського: ботаніка, який йому запам’ятався незворушністю; економіста, який намагався приховати свій страх від вагітної дружини; лікаря, відомого завсідника варшавських кав’ярень і любителя мистецтва; лейтенанта, який напам’ять розказував цілі п’єси і романи; юриста — ентузіаста європейської федерації; інженерів, учителів, поетів, службовців, журналістів, хірургів і солдат. Папському пощастило вціліти: невелику частину польських офіцерів відправили з цих трьох таборів в інше місце[275].
Одна важлива сцена роману Достоєвського «Брати Карамазови» відбувається в Оптиній пустині в Козельську, де в 1939–1940 роках тримали польських військовополонених. Там відбувається знаменитий діалог між молодим послушником і старцем про можливість моралі без Бога. Якщо Бога немає, то все дозволено? В 1940 році в реальному будинку, де відбувся цей літературний діалог, у колишньому монастирі енкаведисти вели допити. Вони уособлювали радянську відповідь на це питання: смерть Бога — необхідна передумова визволення людства. Багато польських офіцерів мимоволі давали іншу відповідь: у світі, де все дозволено, Бог — це останній прихисток. Вони сприймали свій табір як собор і молилися в ньому. Багато офіцерів, перед тим як їх відправили на смерть, відвідали великодню службу[276].
В’язні трьох таборів, принаймні багато з них, вважали, що їх відбирають для якоїсь певної ролі в Радянському Союзі. Вони й гадки не мали, що коли не пройдуть перевірки, їх уб’ють. Вони нічого не знали про польську кампанію якихось два роки тому під час Великого терору, коли було розстріляно десятки тисяч радянських поляків. Та навіть якби вони розуміли, що поставлено на карту, важко уявити, що багато польських офіцерів змогли б правдоподібно продемонструвати лояльність до радянської влади. Перебуваючи в таборах, вони бачили радянські газети, дивилися пропагандистські фільми і слухали через гучномовці радіопередачі. Все це здавалося їм образливою маячнею. Навіть ті, хто доносив на своїх товаришів, вважали систему абсурдною[277].
Дві культури, польська і радянська, не дуже добре комунікували, принаймні якогось спільного інтересу не мали. У період союзницьких стосунків Сталіна і Гітлера уявити спільний ґрунт між поляками і радянською системою було непросто. Крім усього іншого, існувала велика ймовірність культурних непорозумінь. Колективізація та індустріалізація модернізували Радянський Союз, але при цьому не приділялося жодної уваги населенню, точніше, споживачам, що було характерно для капіталістичного Заходу. Радянські громадяни, які стали на чолі Східної Польщі, бувало, не вміли їздити на велосипеді, їли зубну пасту, використовували унітаз як раковину, носили по кілька годинників, бюстгальтери одягали як ушанки, а нічні сорочки як вечірнє плаття. Польські в’язні були такі самі невігласи в засадничих для радянської системи моментах. На відміну від радянських громадян, які потрапляли в подібні ситуації, поляки не уявляли, що їх можуть засудити чи вбити без правових підстав. У тому, що радянські й польські громадяни, нерідко народжені в одній і тій самій Російській імперії, тепер так погано розуміли одне одного, — ознака великої цивілізаційної трансформації, здійсненої сталінізмом.
