Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Головний слідчий у Ковельську, той самий чоловік, що зайняв келію старця Зосими з роману Достоєвського, назвав це м’яко — «дві різні філософії». Врешті-решт радянський режим накинув і утвердив свою філософію. Кпини на адресу радянської системи у Східній Польщі можна було легко парирувати питанням: і як тепер називається ця країна? Поляків, що сиділи в таборах, було важко пристосувати до радянської цивілізації. Вони не мали досвіду радянського життя: російські й українські селяни, які бачили цих поляків, через багато років згадували їхню акуратність, охайність і горду виправку, їх не можна було змусити жити як радянські люди, принаймні не одразу і не за таких обставин; але їх можна було ліквідувати так само, як раніше ліквідовували радянських. Багато польських офіцерів мали міцніший характер і кращу освіту, ніж енкаведисти. Але вони не мали зброї, їх збивали з пантелику. Двоє енкаведистів тримали їх під руки, третій стріляв, а трупи ховали в місцях, де, здавалося, їх ніхто ніколи не знайде. їхній голос губився в історії так само, як голоси маси радянських людей[278].

У висліді ця хвиля терору, нова антипольська кампанія, забрала життя 21 892 польських громадян. Переважна більшість цих людей, хоч і не всі, була етнічними поляками. Польща була багатонаціональною державою, в офіцерському корпусі служили люди багатьох національностей, і серед загиблих були євреї, українці і білоруси. До 8 відсотків жертв були євреями, що більш-менш відповідало відсотку єврейського населення у Східній Польщі[279].

Так само, як під час Великого терору, переслідувань зазнавали і сім’ї репресованих. За три дні до того, як було прийнято рішення ліквідувати польських військовополонених у таборах, Берія наказав депортувати їхні родини. Радянська влада знала всіх цих людей: в’язням дозволяли листуватися з рідними саме для того, щоб зібрати імена й адреси. Оперативні трійки в Західній Білорусії й Західній Україні підготували списки на 60 667 осіб, яких мали вислати в спецпоселення у Казахстані. Більшість цих людей — члени сімей тих, кого в наказі називали «колишніми». Як правило це були сім’ї, що втратили чоловіків і батьків. Дружинам говорили звичну радянську брехню, що їх відправляють до чоловіків. Насправді сім’ї висилали в Сибір (у «вічний бруд і сніг», як запам’яталося одному 13-річному польському хлопчику), тоді як чоловіків розстрілювали в Катині, Калініні, Харкові, Биківні та Куропатах. Деякі польські діти 20 травня 1940 року писали Сталіну, обіцяючи, що будуть хорошими громадянами СРСР, і нарікали лише, що «важко жити без тата». Наступного дня енкаведистам роздали премії за успішну, без жодної втечі, ліквідацію трьох таборів[280].

Ця дорога для депортованих людей виявилася ще важчою, ніж у лютому, бо серед них не було чоловіків. Жінок з дітьми, а часто і з літніми батьками, висаджували в Казахстані. Людей, не давши їм часу на збори, висилали у квітні, більшість жінок не мали відповідного одягу. Одяг, який вони встигли захопити з собою, нерідко доводилося вимінювати на їжу. Жінки пережили наступну зиму, збираючи кізяки для вогню. Тисячі жінок померли. Вони мусили якось рятувати своїх дітей. Жінки воліли виховати дітей поляками, але усвідомлювали, що інколи єдиний вихід — віддати їх у радянські установи, де дітям легше було вижити. Одна жінка лишила п’ятеро своїх дітей у відділенні НКВД і зникла з шостим немовлям, більше ніхто її не бачив. Вагітна жінка стривоженого поляка-економіста, якого тримали у Старобільську й убили в Харкові, розродилася на засланні. Немовля померло[281].

Тоді ж, у березні 1940 року, голова НКВД Берія наказав вислати людей, які відмовилися взяти радянський паспорт. Це означало, Що вони не сприймають радянську систему, а крім того, становлять проблему для радянської бюрократії. За польськими громадянами, які не хотіли, щоб їхні імена фігурували в радянській обліковій системі, було важче наглядати й дієво покарати. Переважну більшість людей, які відмовилися від радянського паспорту, складали біженці-євреї із західної Польщі. Ці люди втекли від німців, але не хотіли приймати радянське громадянство. Вони боялися, що якщо візьмуть радянські документи, то їм не дозволять повернутися в Польщу, коли державу буде відновлено. Євреї виявилися лояльними громадянами Польщі, а відтак стали жертвами обох режимів, які завоювали їхню батьківщину. Втікши від есесівців, вони потрапили в руки енкаведистів. У червні 1940 року в Казахстан і Сибір було депортовано 78 339 осіб, близько 84 % їх становили євреї[282].

Польські євреї зазвичай не мали досвіду життя в сільській місцевості і були ще більш безпорадні, ніж поляки. Ремісників і шевців засилали на північ Росії валити ліс. Єврейський хлопчик на ім’я Йосиф згадував, що в його рідному містечку німці змусили євреїв спалити власну синагогу й реготали з них. Його родина втекла в радянську зону, але відмовилися брати радянські паспорти. Брат, батько і мати хлопця померли на засланні[283].

У Західній Європі цей період отримав назву «дивна війна»: нічого не відбувалося. Франція і Британія у вересні 1939 року оголосили війну Німеччині. Але минула осінь, зима, весна наступного року, Польщу розбили, знищили й розділили, десятки тисяч польських громадян було замордовано, сотні тисяч депортовано, а жодного західного фронту союзники не відкрили. Німці та їхні радянські союзники могли робити все, що їм заманеться.

У квітні 1940 року німці вторглися в Данію й Норвегію, отримавши доступ до мінеральних ресурсів Скандинавії та заблокувавши шлях британцям у Північну Європу. Втім, 10 травня «дивна війна» закінчилася — Німеччина напала на Францію і Нідерланди. До 14 червня загинуло близько 100 тисяч французьких й 60 тисяч британських солдат, а німці дійшли до Парижа. Вони розбили французів несподівано швидко. Тоді ж, у червні 1940 року, Радянський Союз також розширився на захід, анексувавши три незалежні прибалтійські держави: Естонію, Латвію і Литву.

У Литві, найбільшій і найгустіше населеній прибалтійській державі, національне питання стояло особливо гостро. У міжвоєнний період Литва претендувала на місто Вільнюс і довколишні землі, які лежали в північно-східній Польщі. На цих територіях жили переважно поляки, євреї та білоруси, але литовці вважали Вільнюс своєю столицею, адже в середньовічні й ранньомодерні часи це місто було столицею Великого князівства Литовського. У 1920-1930-ті роки адміністративним центром держави був Каунас, але литовські еліти вважали столицею Вільнюс. Сталін у 1939 році зіграв на цих почуттях. Замість того, щоб приєднати Вільнюс до Радянського Союзу, він віддав місто все ще незалежній тоді Литві. Ціною за цей подарунок, як не дивно, стало