Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман

часовий інтервал був би пропорційний довжині слова. Проте він однаковий для слів із двох, трьох, чотирьох чи п’яти літер. Це велика майстерність паралелізації: байдуже, скільки вузлів потрібно для операції — один, десять, сто чи тисяча. У процесі читання паралелізацію обмежують тільки дуже довгі й складні слова, наприклад дихлордифенілтрихлорметилметан[80]. Але в діапазоні від двох до семи літер час на читання однаковий. А от для людини, яка лише вчиться читати або страждає на дислексію, тривалість «опанування» кожного слова справді залежить від кількості літер у ньому.

Раніше ми згадували, що талант, виявлений на перших етапах навчання, — сумнівний показник успіхів людини в майбутньому. Зараз стане зрозуміло чому.

Після відкриття, що дорослі читають по слову, а не по літері, одна група науковців у Франції дійшла помилкового висновку, що найкраще навчати дітей методом холістичного читання, тобто починати не з вимови звука для кожної літери, а з цілого слова одразу. Підхід швидко набув популярності (мабуть, через гарну назву). Хто ж не хоче, щоб його дитина навчилася холістичного читання? Але це обернулося безпрецедентною педагогічною катастрофою й проблемами з читанням у великої кількості дітей. Із поданого вище пояснення зрозуміло, чому холістичний метод не спрацював. Паралельне читання — це фінальна фаза, шлях до якої лежить через створення перехідних функцій.

Дві системи читання

На сторінках цієї книжки ми розглянули дві різні системи мозку: перша — універсальна, але повільна лобово-тім’яна, друга — вентральна, яка автоматично й дуже швидко виконує вузькопрофільні завдання.

Ці системи співіснують, і доречність першої або другої залежить від етапу навчального процесу. Коли ми вміємо читати досконало, то в основному послуговуємося вентральною системою. Але іноді через нерозбірливий почерк, літери незвичної форми, вертикальний або дзеркальний запис чи великі проміжки між словами вмикається дорсальна. Вентральна система зупиняється через недостатню гнучкість нейронних ланцюгів. У таких випадках ми читаємо так само, як людина з дислексією[81]. Труднощі з прочитанням капчі[82] виникають тому, що вентральна система не здатна розрізнити спотворені літери. Тоді ми виводимо з режиму сну послідовну систему читання й повертаємося в давні часи, коли тільки опановували це вміння.

Температура мозку

Коли ми засвоюємо нове вміння, мозок змінюється. Наприклад, синапси (у перекладі з грецької «з’єднані докупи»), які сполучають різні нейрони, збільшують кількість закінчень або змінюють ефективність уже встановлених зв’язків. Це спричиняє трансформації нейронних мереж. Існують й інші передумови пластичності мозку, наприклад зміна морфологічних характеристик або експресії генів. У дуже рідкісних випадках відбувається зростання кількості клітин мозку. Але загалом мозок опановує нові знання й уміння без нарощення нейронної маси.

Сьогодні на позначення здатності мозку трансформуватися використовують термін пластичність. Ця популярна метафора, на жаль, призводить до помилкового припущення, що мозок плавиться, розтягується, зминається й розгладжується, мов м’яз. Але це не так.

Що створює в мозку сильніші чи слабкіші передумови для змін? Для природних матеріалів визначальним фактором піддатливості є температура. Залізо зазвичай тверде й жорстке, але за нагрівання змінює форму і, охолонувши, зберігає її. Який аналог температури в процесах мозку? По-перше, як довели Г’юбел і Візел, стадія розвитку. Мозок немовляти набагато пластичніший, ніж у дорослого. Проте ми пересвідчилися, що це не аксіома. Можливо, основна різниця між дитиною й дорослим у мотивації?

Мотивація допомагає змінюватися з дуже простої причини: як ми вже говорили, умотивована людина старанніше працює. Язик не повертається назвати мармур пластичним, але його форму можна скоригувати, якщо годинами молотити камінь зубилом. Поняття пластичності залежить від зусиль, яких ми готові докласти заради змін. Але це все одно не аналог температури й готовності до трансформації. Що відбувається в мозку й створює передумови для змін, коли ми мотивовані? Чи можна відтворити цей церебральний стан, щоб сприяти навчанню? Щоб відповісти, слід зрозуміти, який хімічний суп нейромедіаторів підтримує трансформацію синапсів, а отже — і зміни в мозку.

Перед тим як перейти на мікроскопічний рівень хімії мозку, погляньмо на канонічний спосіб навчання — запам’ятовування. Майже кожен пригадує події одинадцятого вересня, коли в Північну та Південну вежі Всесвітнього торговельного центру врізалися літаки. Неймовірно те, що навіть через п’ятнадцять років ми не тільки пам’ятаємо зображення палаючих будівель, але й достеменно знаємо, де та з ким перебували в момент трагедії. Глибоко емоційна ситуація зацементувала всі важливі (сама атака) і неважливі обставини в пам’яті. Саме тому людям, що переживали травматичний досвід, зазвичай дуже важко позбутися своїх спогадів, активувати які може будь-який уламок події — місце, запах, людина, яка там була, тощо. Спогади формуються як епізоди, тому в момент найвищої чутливості нейронного регістру ми фіксуємо не тільки те, що спричинило цю чутливість, а й усе, що відбувається навколо.

Сам принцип набагато загальніший. Мозок піддається змінам, перебуваючи в стані емоційного піднесення чи отримуючи винагороду (гроші, секс, емоції, шоколадку). Щоб зрозуміти, як це відбувається, слід змінити інструментарій і зануритися в мікроскопічний світ. Ця подорож веде нас до Каліфорнії, у лабораторію нейронауковця Майкла Мерзеніча.

▶ У його експерименті мавпи мали на слух визначити вищу з двох нот; ми робимо щось подібне, налаштовуючи музичний інструмент. Коли два тони помітно зближувалися, тварини вважали їх ідентичними. Так Майкл дослідив ліміти роздільної здатності слухової системи. Як і будь-яку іншу майстерність, її можна розвинути.

Слухова кора, як і зорова, організована як матриця з модулів нейронів, згрупованих у колонки. Кожна колонка спеціалізується на певній частоті звукових коливань. Тому слухова кора паралельно аналізує висоту (ноту) звука.

На мапі слухової кори кожна частота відповідає певній області. Мерзеніч уже знав: якщо активно тренувати мавпу розпізнавати ноти певної частоти, то відбувається дещо незвичне. Колонка, яка фіксує звуки цієї висоти, розширюється, ніби держава, що захоплює прилеглі території. Нас цікавить, завдяки чому відбувається така зміна. Мерзеніч спостеріг, що для трансформації мозку мало просто повторювати ноту. Проте якщо звук пролунає одночасно з імпульсом активності у вентральній області покришки — розташованій глибоко в мозку ділянці, яка виробляє дофамін, — кора реорганізується самостійно. Усе стало на свої місця. Щоб реорганізувати нейронний ланцюг, потрібно, щоб стимул діяв одночасно з виробленням дофаміну чи схожого нейромедіатора. Навчання потребує мотивації й зусиль. Це не магія й не догма. Тепер ми знаємо, що в такий спосіб виробляється дофамін, який знижує стійкість мозку до змін.

Дофамін — це наче вода, яка розм’якшує глину, а сенсорний стимул — інструмент, який залишає на ній борозни. Вони трансформують матеріал тільки в симбіозі. Обробляти суху глину — марнування часу. Розмочувати її, якщо не збираєшся ліпити, — теж. Це фундамент навчального сценарію, обговорення