Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман

Але в це важко повірити, особливо коли йдеться про найбільш унікальні винятки. Що робити з очевидними фактами? Наприклад, що футбольний геній Мессі виявлявся з дуже раннього віку. Як узгодити детальний експертний аналіз розвитку з тим, що підказує інтуїція?

По-перше, аргумент вправляння не заперечує існування окремих вроджених передумов[74]. Стверджувати, що Мессі у вісім років не був експертом, неправильно. У нього було більше досвіду у футболі, ніж у переважної частини жителів планети в цьому віці. По-друге, існують сотні, навіть тисячі дітей, які виробляють із м’ячем неймовірні речі.

Але тільки один хлопчик став Лео Мессі. Люди помиляються, коли думають, що можливо передбачити, яка дитина колись стане генієм. Психолог Андрес Ерікссон скрупульозно стежив за освітою віртуозів із різних сфер і довів, що майже нереально визначити майбутні досягнення особи з її результатів на початкових етапах. Це контрольний і дуже показовий удар по наших уявленнях про виховання таланту й зусилля.

Експерт і новачок послуговуються у своїх рішеннях абсолютно різними системами й нейронними ланцюгами. Досконало вивчити щось не означає вдосконалити мозковий процес, за допомогою якого ми розв’язували проблему вперше. Рішення набагато радикальніше: замінити його іншими механізмами й структурами. Уперше на цю ідею науковців наштовхнуло відоме дослідження Чейза і Саймона, у якому взяли участь професійні гравці в шахи.

Деякі шахісти час від часу практикують цирковий трюк — грають із зав’язаними очима — і іноді досягають у цьому неймовірної спритності. Міґель Найдорф зіграв сорок п’ять різних партій наосліп одночасно. Він виграв тридцять дев’ять, чотири закінчив унічию й тільки дві програв. Це світовий рекорд одночасної гри.

У 1939 році він приїхав до Аргентини для участі в шаховій олімпіаді як представник Польщі. Найдорф був євреєм і через початок Другої світової війни вирішив не повертатися до Європи. Його дружина, донька, батьки й четверо братів померли в концентраційному таборі. У 1972 році Найдорф пояснив особисті причини, які крилися за неймовірним рекордом: «Я зробив це не для того, щоб щось довести собі й іншим. Просто сподівався, що новина дійде до Німеччини, Польщі й Росії і хтось із членів моєї родини прочитає її та зв’яжеться зі мною». Але цього не сталося. Грандіозна демонстрація людської майстерності зрештою виявилася боротьбою проти самотності[75].

На сорока п’яти дошках було тисяча чотириста сорок фігур, зокрема дев’яносто королів і сімсот двадцять пішаків. Найдорф із зав’язаними очима стежив за кожною, одночасно керуючи сорока п’ятьма арміями, половина — білі, половина — чорні. Звісно, цій унікальній, справді обдарованій людині потрібна була дивовижна пам’ять, щоб це зробити. Чи ні?

Кожен гросмейстер, кілька секунд подивившись на шахову діаграму, може її досконало відтворити в пам’яті. Він розставить фігури саме там, де треба, без жодних зусиль, ніби руки живуть окремим життям. А от якщо дати аналогічне завдання людині, яка нічого не розуміє в шахах, вона пригадає розташування максимум чотирьох-п’яти фігур. Виникає враження, що в шахістів набагато краща пам’ять. Але це не зовсім так.

Чейз і Саймон довели це за допомогою діаграм, де фігури були розташовані цілком довільно. У таких умовах гросмейстери, як і решта людей, відтворювали тільки кілька позицій. Пам’ять у шахістів зовсім не дивовижна, вони просто мають практично натреновану здатність створювати візуальний або словесний наратив абстрактної задачі. Це відкриття стосується не тільки шахів, а й будь-якої галузі людських знань. Наприклад, кожен може запам’ятати пісню «Бітлз», але не зможе згадати набір тих самих слів у довільному порядку. А зараз спробуйте запам’ятати це довге, але не складне речення. А тепер ось це: речення, але це довге спробуйте а не складне зараз запам’ятати. Пісню легко вивчити, тому що текст і музика створюють наратив. Ми запам’ятовуємо не кожне слово окремо, а весь шлях, який вони прокладають.

Перейнявши естафету Сократа й Менона, Чейз і Саймон натрапили на таємну стежку до майстерності й знання. І, як виявилося, секрет у тому, щоб використовувати старі нейронні ланцюги, поки вони не адаптуються до нових функцій.

Палац пам’яті

Мнемонічні техніки часто плутають із геніальністю. Ми віримо: якщо людина жонглює кульками, вона мастак, якщо спогадами — геній. Але ці два фокуси не так уже й відрізняються. Розвинути потужну пам’ять так само реально, як навчитися грати в теніс. Рецепт незмінний: практика, зусилля, мотивація й візуалізація.

Коли книжки були рідкістю, усі історії передавали усно. Щоб урятувати їх від забуття, люди використовували свій мозок як репозитарій. Через необхідність вони часто зазубрювали все механічно. У цей період виникла найвідоміша мнемонічна техніка, названа палацом пам’яті. Її авторство приписують Симоніду, давньогрецькому ліричному поетові з острова Кеос. Згідно з відомою нам історією, коли у Фессалії обвалився палац, він єдиний урятувався. Тіла були геть спотворені, тому впізнати й поховати їх із відповідними почестями було б неможливо, якби не пам’ять Симоніда. Той приголомшено виявив, що може чітко пригадати, де сидів кожен гість, коли будівля обвалилася. Завдяки цій трагедії він відкрив фантастичну техніку — палац пам’яті. Симонід зрозумів, що може запам’ятати будь-який довільний список об’єктів, якщо візуалізує їх у палаці. Це стало початком сучасної мнемотехніки.

Завдяки своєму палацу Симонід визначив унікальну особливість людської пам’яті. Техніка працює, тому що ми володіємо неймовірною просторовою пам’яттю. Не вірите? Подумайте, скільки мап і маршрутів (піших і транспортних) різними містечками й містами ви можете згадати. Зерно, яке посадив Симонід, дало щедрий урожай 2014 року, коли Джон О’Кіф і норвезька пара Мей-Брітт та Едвард Мозери здобули Нобелівську премію за відкриття системи координат у гіпокампі, яка об’єднує цю колосальну просторову пам’ять. Ця давня система краще збереглася в невеликих гризунів — незрівнянних штурманів, ніж у наших громіздких мізках. Розуміти своє положення в просторі було важливо завжди. На відміну від запам’ятовування столиць країн, чисел та інших речей, якого еволюція ніколи не вимагала від нашого мозку.

І це важлива думка. Повторно використовувати структури мозку, які раніше виконували інші функції, й адаптувати їх до нових культурних потреб — ідеальний сценарій. Палац пам’яті тут хрестоматійний приклад. Нам важко закарбувати в мозку числа, імена чи список покупок. Але згадати сотні вулиць, закутки й схованки батьківської оселі чи будинку друзів дитинства — суща дрібниця. Палац пам’яті працює на перетині двох світів: інформації, яку важко, але необхідно запам’ятати, і простору, де наша пам’ять почувається як удома.

▶ Прочитайте цей список і спробуйте його запам’ятати за тридцять секунд: серветка, телефон, підкова, сир, краватка, дощ, каное, мурашник,