Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман

собака анфас — це той самий собака. Відповідний нейронний ланцюг дуже ефективний і має тисячолітню історію. Він працював у мозку задовго до появи шкіл та алфавітів. Літери з’явилися на пізніших етапах розвитку людства в результаті суспільного договору, що порушує елемент природного функціонування зорової системи. Цей договір постановляє, що «р» і «q» — два різні об’єкти.

Діти, які вчаться читати, використовують іще «заводські» налаштування зорового аналізатора, для яких «р» дорівнює «q». Тому вони автоматично плутають літери під час читання й на письмі. Отже, викорінення звичок і шкідливих задатків — повноправний компонент навчання. Ми пересвідчилися, що мозок не tabula rasa, на якій записують нові знання, і на прикладі читання побачили, що деякі природні функції можуть спричинити труднощі в навчанні.

Рамки мислення

Деякі складні абстрактні конструкти, наприклад поняття числа чи моралі, формуються в мозку з перших днів життя. Наше сприйняття реальності витворюється на основі цих концептів. Слухаючи чужу історію, ми не записуємо її слово в слово, а реконструюємо мовою власних думок. Саме тому люди виходять з одного кінозалу з різними враженнями. Ми сценаристи, режисери й редактори сюжету власної реальності.

Це суттєво позначається на освітньому середовищі. Історія з фільмом повторюється в класі: у кожного учня власна мова реконструкції.

Навчання — це своєрідна точка перетину між пропонованим матеріалом і нашою готовністю його засвоїти. Мозок не порожня сторінка, по якій можна писати, а жорстка форма, у яку одні фігури вписуються добре, а інші — ні. Проблема узгодження, припасування — набагато краща метафора навчання.

Найвиразніше це виявляється в самій репрезентації світу. Грецький когнітивний психолог Стелла Возніяду ретельно проаналізувала десятки тисяч малюнків, щоб зрозуміти, як змінюються дитячі уявлення про світ. На якомусь етапі навчання діти чують абсурдну ідею: Земля кругла. Здається, що це якась нісенітниця, бо весь попередній життєвий досвід указує якраз на протилежне[87].

Щоб зрозуміти, що Земля кругла, дитині потрібно позбутися природного висновку про її плоскість, який виростає із сенсорного досвіду. Коли ми нарешті визнаємо, що планета кругла, виникають інші проблеми. Чому люди в Австралії, на протилежному кінці світу, не падають із неї? Настає черга поняття гравітації, яка приклеює нас до планети. Але й це ще не все. Чому Земля не падає, якщо в космосі вона ні до чого не підвішена?

Концептуальні «революції», які ми переживаємо за життя, у своїй послідовності відтворюють історію розвитку культури. Діти, шоковані формою Землі, стикаються з тим самим когнітивним дисонансом, що й Ізабелла І, коли Колумб розповів їй про свою майбутню подорож{Але найімовірніше, що цієї розмови ніколи не було. Міф, що в Середньовіччі люди вважали Землю плоскою, вигадали в новітні часи. Ще Аристотель довів, що Земля кругла, і всі з ним погодилися (Ератосфен навіть виміряв її окружність). Це знала кожна більш-менш освічена середньовічна людина. Сміливець Колумб, що прагнув довести сферичність Землі, — це популярна сучасна вигадка. Докладніше про неї розповідає Джеффрі Рассел у книжці «Вигадка про плоску Землю: Колумб і сучасні історики» (Нью-Йорк, 1997).. У дитячому віці проблему існування Землі посеред порожнечі розв’язують, як це часто траплялося в давній культурній традиції людства, за допомогою величезних черепах або слонів, які її тримають. Доба міфів минула, але кожен індивід досі намагається вписати реальність у свої концептуальні рамки. Фізик розуміє, що Земля обертається, має інерцію й рухається по орбіті навколо Сонця, але восьмирічній дитині доводиться обходитися власним арсеналом пояснень, чому планета нікуди не падає.

Учителям, батькам і друзям варто розуміти, що той, хто вчиться, вписує нову інформацію у власні, відмінні від їхніх концептуальні рамки. Враховуючи цей фактор, педагогіка стає ефективнішою. Ідеться не про спрощені тлумачення, а радше про «переклад» своїх знань іншою мовою, для іншого способу мислення. Парадоксально, але часом пояснення однокласника, який сприймає світ через аналогічні концептуальні рамки, дає кращі результати. Іноді найкращі перекладачі — самі учні.

▶ Разом із математиками Фернандо Чорні, Пабло Коллом і Лаурою Пессатті ми провели дуже простий експеримент, результати якого вагомі для освітньої практики. Об’єднавши у дві групи кількасот студентів, які пройшли вступний курс і готувалися до іспиту, ми запропонували їм математичну задачу. Перша група мала просто її розв’язати. Другу ми попросили спершу записати умову своїми словами й аж тоді братися за задачу.

Друга група мала додаткове завдання, яке відволікало учасників, вимагало часу й концентрації. Але з точки зору описаної вище теорії вони реалізували ключовий елемент навчання — переказали формулювання своїми словами, перед тим як розв’язувати задачу{Це була звичайна задача з підручника. Спробуйте переписати її й побачите, наскільки легше знайти відповідь. «Поверхи будівлі пронумеровані від 0 до 25. У ліфті є тільки дві кнопки: жовта й зелена. Якщо натиснути жовту, кабіна підніметься на 9 поверхів, якщо зелену — опуститься на 7. Якщо натиснути на жовту кнопку, коли “бракує” поверхів для підйому, ліфт нікуди не поїде; те саме станеться, якщо натиснути на зелену кнопку, коли він занизько. Запишіть послідовність натискань для того, щоб людина піднялася ліфтом із нульового на одинадцятий поверх». А ось мій «переклад», записаний мало що не кодом. Завдяки цьому я розв’язав задачу набагато швидше, не перевантажуючи свій буфер пам’яті:

«Ліфт: 9 угору або 7 униз.

Будівля: 25 поверхів.

Не можна оминути нульовий поверх чи дах.

Як потрапити з 0 на 11?»}. Результати просто приголомшують: у другій групі, де учасники переписали умову, успішність була майже вдвічі вищою, ніж у першій, яка одразу взялася за розв’язання.

Паралелощо?

А тепер спробуймо поглянути на світ геометрії дитячими очима й переконатися, що процес переформулювання понять своїми словами — це набагато більше, ніж лінгвістична вправа. Щоб зрозуміти, що геометрія не дуже ладнає зі словами, достатньо буде прочитати визначення паралельності: «Рівновіддалені лінії або площини, які ніколи не перетинаються». У ньому повно абстрактних термінів: лінія, площина, рівновіддалений (у деяких дефініціях додається поняття нескінченності). Навіть слово паралельний вимовити складно. Та хто взагалі його придумав? Проте коли ми бачимо дві непаралельні лінії серед кількох паралельних, то одразу їх помічаємо. Отже, зорова система стимулює внутрішнє чуття, яке дозволяє розпізнавати геометричні поняття ще до того, як ми вивчимо їхні назви.

Трирічна дитина вже розрізняє дві непаралельні лінії серед кількох паралельних. Звісно, вона не здатна пояснити поняття, тим більше назвати термін, але чітко розуміє, що ці прямі чимось вирізняються. Те саме стосується багатьох геометричних понять: прямий кут, замкнена й незамкнена фігури, кількість сторін багатокутника, симетрія тощо.

Існує два шляхи вивчення універсалій, не закладених освітою. Перший — спостерігати за