Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман
Отже, ми проаналізували помилку Ґальтона й зрозуміли, що популярні уявлення про навчання неправильні: максимальні досягнення не зумовлені генетично, а на шляху до них важливу роль відіграють і соціальні, і культурні фактори. Також виявили, що віртуози виконують завдання у своїй сфері на високому рівні завдяки якісно іншому підходу, а не вдосконаленню початкової процедури. Щоб досягти успіхів у навчанні, слід працювати мотивовано й наполегливо, виходити із зони комфорту й ігнорувати поріг задовільності. Те, що ми вважаємо верхньою межею своїх можливостей, — просто точка рівноваги.
Якщо коротко, то вчитися ніколи не пізно. Доросла людина відрізняється тільки тим, що її мотивація прилипла до вже засвоєних знань і вмінь і не рветься у вир відкриттів і навчання. І якщо ви дійсно хочете розвиватися далі, для початку досить повернути собі дитячий ентузіазм, терпіння, мотивацію й упевненість.
Розділ шостий. Освічений мозок
Як те, що ми дізналися про мозок і людське мислення, допоможе вдосконалити освіту?
Щодня понад два мільярди дітей у всьому світі йдуть до школи, і це, мабуть, найграндіозніший масовий експеримент в історії людства. Там вони вчаться читати, заводять найкращих друзів і здобувають соціальний досвід. У школі під впливом дуже інтенсивного навчального процесу розвивається й трансформується їхній мозок. Але нейронаука вперто ігнорувала цей тісний зв’язок і роками не навідувалася до класу. Мабуть, нарешті настав час збудувати міст між нею й освітою.
На думку філософа й освітянина Джона Брюе, цей міст сполучає досить віддалені світи, і те, що цікавить нейронауку, не завжди потрібне й доцільне в навчанні. Наприклад, нейродослідникові важливо розуміти, яка область тім’яної кори відповідає за обробку чисел, але це знання нічим не допоможе вчителеві математики краще викладати свій предмет.
При цьому ми повинні ще скептичніше, ніж зазвичай, ставитися до використання аморфних і нечітких наукових термінів. Якось я був на конференції, де удаваний експерт із нейронауки заявляв, що людям слід більше використовувати праву півкулю (це твердження досі поширене). Я підвів руку (ліву, щоб не перечити світилу…) і зауважив, що, навіть якщо припустити, що її використання приносить якусь користь, я все одно не розумію, як це робити. Невже нахиляти голову направо, щоб збільшити притік крові до правої півкулі? Він відповів, пославшись на «нейронауку», що слід більше малювати, розмальовувати картинки, займатися мистецтвом і забути про вивчення мов. Тоді я запитав, чому ж він одразу так не сказав, хоча вже й знав відповідь. За хитромудрими метафорами ховалася порожнеча. Він апелював до мозку й півкуль, щоб використати престиж науки в дешевій рекламі.
Багато століть фундаментальні знання знаходять застосування в прикладних науках. Раніше панувала думка, що науковці просто повинні накопичувати досвід, і, може, колись його дрібка знадобиться суспільству. Дональд Стоукс запропонував альтернативний підхід — квадрант Пастера: шукати нішу, у якій перетинаються інтереси фундаментальної й прикладної науки.
У своїй класифікації Стоукс розрізняє наукове знання, спрямоване на розкриття фундаментальних принципів, і наукове знання, що безпосередньо обслуговує потреби людства. Атомна модель Нільса Бора — приклад чистої науки. Лампочка Томаса Едісона орієнтована на практичне застосування. А от дослідження вакцинації, яке здійснив Луї Пастер, на думку Стоукса, потрапляє в обидві категорії. Учений не тільки з’ясував фундаментальні принципи мікробіології, а й розв’язав одну з найактуальніших медичних проблем епохи.
У цьому розділі ми беремо курс на квадрант Пастера, який лежить десь у водах нейронауки, когнітивної науки й освіти, і сподіваємося зробити внесок у якість та ефективність освітньої практики завдяки аналізу деяких фундаментальних законів роботи мозку.
Звучання літер
Опановуючи читання, ми дізнаємося, що фігури P, P, Ƿ, ƿ, Ƿ і ƿ — це та сама літера. А отже, комбінація з вертикальної лінії й дужки «| + Ͻ» завжди утворює «р». Іноді дужка менша, іноді лінія із насічкою, а крива трохи виступає за неї, але ми розуміємо, що різні форми позначають ту саму букву. Це візуальний аспект читання, про розвиток якого йшлося в попередньому розділі. Але він не єдиний і паралельно відбувається складніший процес: ми вчимося вимовляти літеру. Розуміти, що візуальний об’єкт «р» відповідає звуковому — фонемі /р/.
Приголосні звуки вимовляти важко, тому що ми ніколи не чуємо їх окремо, без супроводу голосних. Тому літера «р» називається «ер». Без початкового «е» її ім’я звучить дивно. А ще деякі приголосні вимагають складних маніпуляцій артикуляційним апаратом, наприклад вібрації кінчика язика для /р/ чи вибухового розмикання губ для /п/. Склади вимовляти набагато легше, особливо якщо до них входить один приголосний та один голосний, наприклад «па»[83].
В іспанській та італійській мовах[84] між фонемами й літерами існує чітка відповідність, яку легко встановити. А от для англійської й французької це не характерно, тому читачам доводиться розшифровувати складніший код і сканувати поглядом одразу кілька літер, щоб правильно їх вимовити.
Вагу експресивного компонента читання часто недооцінюють, мабуть, тому, що люди можуть читати мовчки. Але навіть ознайомлюючись із текстом подумки, ми сповільнюємося на словах, які важко вимовити. Це свідчить, що наш внутрішній голос вимовляє прочитане, навіть якщо в зовнішній світ не долинає ані слова.
Отож, коли людина опановує читання, вона одночасно вчиться говорити й слухати. Вимовляючи «Париж», ми продукуємо суцільний звуковий потік[85]. Для людини, яка не вміє читати, розчленувати це слово на /п/, /а/, /р/, /и/, /ж/ — те саме, що розділити кульку зім’ятого, перемішаного пластиліну на початкові кольори. Неможливо. Так відбувається тому, що природними структурними елементами слова здаються склади, а не фонеми. Так само, якщо не вміти читати, дуже важко відповісти, що станеться, коли забрати «П» зі слова «Париж». Необхідне для цього вміння розбивати звучання слова на фонеми називається фонологічною обізнаністю. Вона розвивається в процесі читання, а не закладена від природи.
Щоб сприймати фонему як найменшу структурну одиницю мови, потрібно, щоб у неї був ярлик — назва, яка вирізняє її й перетворює на об’єкт у потоці звуків. Саме тому фонологічна обізнаність формується під час читання. Літери, які репрезентують фонему, стають цими ярликами. Отже, знайомство з фонемами — важливий компонент читання. Насправді більшість труднощів під час читання спричинена не візуальними, а слуховими й звуковими аспектами. І одна з найпоширеніших помилок учителів — це нехтування його фонологічним аспектом.
У тенетах
