Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

В лекції «Необхідність переглянути методи вивчення територій» Ґібб дає формулу, яка свідчить про його добрі наміри, настільки, звичайно, наскільки це стосується західних експертів із вивчення Сходу, чиїм завданням є готувати студентів для державної служби та бізнесу. «Сьогодні ми потребуємо, — каже Ґібб, — щоб традиційний орієнталіст і добрий соціолог працювали разом; між собою ці двоє зроблять і всю «інтердисциплінарну» роботу. Проте традиційний орієнталіст не стане застосовувати свої застарілі знання для аналізу проблем сучасного Сходу; ні, його знання мають {143} тільки нагадувати його колеґам, що працюють у галузі вивчення територій, про те, що застосовувати психологію і механіку західних політичних інституцій до азіатських або арабських ситуацій — це Волт Дисней у чистому вигляді» 103.

На практиці це зауваження означає, що коли орієнтали стають до боротьби проти колоніальної окупації, ви мусите сказати (аби вас ніхто не звинуватив у диснеїзмі), що орієнтали ніколи не розуміли суті самоврядування, як це розуміємо «ми». Коли деякі орієнтали борються проти расової дискримінації, тоді як інші практикують її, ви кажете: «усі вони орієнтали за своєю суттю», і класові інтереси, політичні обставини, економічні фактори стають цілком іррелевантними. Мислячи в такий спосіб, ви скажете, слідом за Бернардом Льюїсом, що коли арабські палестинці виступають проти ізраїльських поселень на їхній території та окупації їхніх земель, то це просто «повернення ісламу» або, за визначенням одного відомого сучасного орієнталіста, боротьба ісламу проти неісламських народів 104, тобто іслам ні на йоту не відступив від своєї суті, сформованої ще в сьомому сторіччі. Історія, політика й економіка не мають аніякісінської ваги. Іслам — це іслам, Схід — це Схід, і, будь ласка, забирайте всі свої ідеї про правицю й лівицю, про революції та грошовий обмін назад до свого Диснейленду.

Якщо такі тавтології, претензії та спростування не звучали так привабливо для істориків, соціологів, економістів та гуманітаріїв у будь-якій іншій галузі, окрім орієнталізму, то причина цього видається цілком очевидною. Бо, як і його уявний предмет, орієнталізм не дозволив ідеям порушити його цілковиту безтурботність. Але сучасні орієнталісти — або фахівці з вивчення територій, як їх називають сьогодні, — аж ніяк не відступили в пасивну сферу дослідження мов. Навпаки, вони скористалися з поради Ґібба. Більшість із них сьогодні годі відрізнити від інших «експертів» та «радників» у тому, що Гарольд Лассвелл назвав політичними науками 105. Так, дуже скоро дійшли висновку про доцільність, якщо не очевидну корисність, тісної спілки між, скажімо, фахівцем з «аналізу національних характерів» та експертом з ісламських інституцій, сподіваючись здобути з цього {144} вигоди в плані мілітарних проблем національної безпеки. Зрештою, «Захід» після другої світової війни опинився віч-на-віч із розумним тоталітарним ворогом, який набрав собі союзників серед легковірних східних (африканських, азіатських, нерозвинутих) держав. Чи не було б найкоротшим шляхом, аби вийти в тил цьому ворогові, зіграти на алогічності орієнтального розуму в такий спосіб, який може винайти тільки орієнталіст? Так виникли такі хитромудрі винаходи, як техніка палиці-й-моркви, Союз задля Проґресу, СЕАТО та ін., усі оперті на традиційне «знання», переглянуте, аби успішніше маніпулювати його гаданим об’єктом.

І тоді як над ісламським Сходом збираються хмари грізного урагану, соціологи не перестають нам твердити, що араби мають шкідливу схильність до «усних функцій» 106, а економісти — такі собі рециркульовані орієнталісти — авторитетно заявляють, що для сучасного ісламу не годяться ані капіталізм, ані соціалізм 107. В той час, як антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об’єднує весь орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як велику прикрість, а й як образу західним демократіям. Тоді як перед світом постають нагальні, украй важливі проблеми — загроза ядерного знищення, катастрофічне вичерпання ресурсів, безпрецедентні людські прагнення до рівності, справедливості та економічної рівноправності, — політики активно експлуатують усталений викривлений образ Сходу, причому за джерело ідеологічного постачання для них править не тільки напівосвічений технократ, а й суперосвічений орієнталіст. Міфотворці арабісти з Державного департаменту Сполучених Штатів остерігають перед арабськими планами здобути владу над світом. Підступні китайці, напівголі індуси та пасивні мусульмани описуються як стерв’ятники, що годуються нашими подачками, й проклинаються, коли ми «втрачаємо їх», бо вони, бачте, або перекидаються до комуністів, або підпадають під владу своїх ісламських орієнтальних інстинктів: різниця між цими двома варіантами навряд чи істотна.

Ці вигадки сучасних орієнталістів заполоняють пресу та голови людей. Арабів, наприклад, у нас уявляють {145} як горбоносих продажних розпусників, схильних до тероризму, котрі гасають верхи на верблюдах і чиє незаслужене багатство є викликом справжній цивілізації. Завжди десь маячить припущення, що хоча західний споживач належить до чисельної меншості, він має право володіти або розпоряджатися (або і те, й те) більшою частиною світових ресурсів. Чому? Тому що він, на відміну від орієнтала, є справжньою людиною. Можна навести ще один — і не кращий — приклад явища, яке Анвар Абдель-Малек називає «гегемонізмом власницьких меншин» і антропоцентризмом, у поєднанні з європоцентризмом: білий західний буржуа вважає своїм виключним людським правом не тільки правити небілим світом, а й володіти ним, саме тому, що, за своїм визначенням, «ті люди» не є людьми в тому розумінні, в якому є ними «ми». Навряд чи можна навести очевидніший приклад дегуманізованої думки.

В якомусь розумінні, як я вже сказав раніше, обмеженість орієнталізму полягає в тому, що він нехтує, зводить до примітивної суті, оголює людську природу іншої культури, людей або географічного реґіону. Але орієнталізм іде навіть далі: він дивиться на Схід як на щось таке, чиє існування не розгортається в часі й просторі, а залишається там фіксованим для потреб Заходу. І настільки великими були дескриптивні та текстуальні успіхи орієнталізму, що цілі періоди культурної, політичної та суспільної історії Сходу розглядаються як прості реакції на дії Заходу. Захід — це той, хто діє, а Схід — лише пасивний реаґент. Захід — це той, хто спостерігає, судить та оцінює кожну грань орієнтальної поведінки. І якщо протягом двадцятого сторіччя історія внесла істотні зміни в життя Сходу, то орієнталіст дивиться на все це розгубленими очима: він неспроможний усвідомити, що до певної міри

«нові (орієнтальні) лідери, інтелектуали й творці політики багато чого навчилися у своїх попередників. У великій пригоді їм стали також структурні та інституційні трансформації, що відбулися в проміжний період, і той факт, що вони до великої міри здобули свободу формувати майбутнє для своїх країн. Вони також набагато впевненіші в собі й, можливо, трохи аґресивні. Вони більше {146} не мають